Розділ 4

Ранок почався не з кави, а з пронизливого вереску, який міг би позмагатися із сирени тривоги. Це була Катя. Її ранковий бутерброд, необачно залишений на столі з вечора, став жертвою нічного нальоту нашої місцевої миші.

— А якщо я відріжу цей погризений край, решту ж можна їсти? — з відчаєм у голосі запитала Катя, тримаючи шматок батона двома пальцями, наче радіоактивний доказ злочину.

​Я лише скептично підняла брову, натягуючи свої старі джинси.

— Дівчата, завтра вихідний, якраз наша зміна на підробітку, — зітхнула Олеся, намагаючись замазати синці під очима дешевим консилером.

— Мама дзвонила. Казала, цього тижня нічого не зможе вислати, бо Мирося знову хворіє, — сумно додала Катя, остаточно капітулюючи й викидаючи бутерброд у відро.

​Я відвела погляд до вікна, де сіре осіннє небо обіцяло лише холод.

​"А в мене, окрім мене, ще троє... Мама ледве тягне малечу на собі. А тато... його цікавить лише наливка діда Степана або як би до тітки Клавки на список у зошит за черговою пляшкою збігати. Скоро зима. Треба грошей вислати малечі на куртки. Може, самій вийде щось нормальне в секонді нарити."

— Дівчата, — я повернулася до них, закидаючи рюкзак на плече. — Післязавтра підемо на шопінг? Треба малим щось знайти.

— О, йдемо на штурм бутіків! — жваво підтримала Марина, підхоплюючи жарт.

— Європейських брендів... на вагу, — додала Олеся.

​Я ледь помітно усміхнулася. ​"Ага. Ексклюзивна колекція з розкладачки на ринку. Оце і є моя справжня експозиція."

​Вже за годину репетиційна зала Академії виглядала зовсім інакше, ніж учора. Чорні тканини з дзеркал зняли, і тепер яскраве світло заливало кожен куток.

​Олена Іванівна, у бездоганному світлому костюмі, вишикувала нас у лінію.

— Сьогодні ніякого «бруду», який так любить Вадим Сергійович, — проголосила вона, і її підбори відбили знайомий цок-цок. — Сьогодні ми вчимося продавати себе. Постава. Погляд. Посмішка, яка обіцяє все, але не дає нічого. Ви маєте виглядати на мільйон доларів!

​"Який там мільйон, Олено Іванівно? Я щойно планувала бюджет на зимові куртки із секонду, а мій шлунок із ностальгією згадує погризений мишею бутерброд Каті."

​Я вирівняла спину, намагаючись зобразити ту саму «мільйонну» посмішку, відчуваючи себе пластиковим манекеном.

​І саме в цей момент двері зали тихо відчинилися.

Вадим. ​Він не мав вести цю пару. Але зайшов, повільно сперся плечем на одвірок, склав руки на грудях, і його темний погляд миттєво, безпомилково знайшов мене в натовпі.

​"Бляха. Зірка в розпачі вирішила перевірити, як його масовка вчиться носити корону? І чому, дивлячись на нього зараз, я мимоволі згадую той небезпечний розфокус з екрану вчорашнього фільму?"

​Від цієї думки мій пульс зрадницьки стрибнув, я мимоволі збилася з дихання, і моя ідеальна постава здригнулася.

— Власенко! — голос Олени Іванівни різко розрізав мої думки. — Що це за вираз обличчя? Ви на червоній доріжці, а не цінник на дешевій ковбасі роздивляєтесь!

​У залі почулися нервові смішки студентів.

​Вадим, почувши це, повільно, ледь помітно, підняв одну брову. Він, звісно, не читав моїх думок і гадки не мав, що я вчора зависла на його пресі в кінотеатрі. Але чудово бачив, що його проста поява в дверях вибила мене з ритму і змусила отримати прочухана від Олени.

​Куточок його губ сіпнувся в хижій, іронічній напівусмішці.

​Темний Лорд відверто насолоджувався тим, що мій «контроль» знову дав тріщину.

​Вадим мовчав. Він просто стояв, схрестивши руки на грудях, і спостерігав. Уважно. Занадто уважно для людини, яка «випадково» зайшла на чужу пару.

​Олена Іванівна спокійно подивилася на нього через відображення у великому дзеркалі. Тепер, після вчорашнього походу в кіно, пазл у моїй голові склався остаточно: це ж та сама Олена Марковська. Та сама ідеальна Принцеса з фільму «Вежа», яку цей Темний Лорд на екрані доводив до сліз і не тільки. І зараз їхня взаємодія в реальному житті виглядала як продовження знімального процесу.

— Не лякай дівчат, Вадиме, — сказала вона своїм відшліфованим, мелодійним голосом, навіть не повернувши до нього голови. Вона продовжувала виправляти поставу якійсь бідолашній студентці в першому ряду. — Ти вже вирішив?

— Так, я думаю, — пролунав його низький бас, від якого вібрація, здавалося, пройшла аж по паркету. — Але от кого взяти до гарему — ще не знаю.

​Поруч зі мною моя однокурсниця Таня так різко вдихнула, що подавилася водою з пляшки і почала глухо кашляти. Я ж відчула, як моя вимучена «голлівудська» посмішка зламалася, а щелепа ледь не полетіла вниз.

​"До гарему? Серйозно? Тобто Темний Лорд прийшов на пару з пластики, щоб набрати собі наложниць прямо з масовки?"

​Але Вадим, здається, абсолютно не помітив — або просто геніально проігнорував — реакцію аудиторії. Він повільно дістав із кишені чорної водолазки телефон. Його обличчя залишалося абсолютно непроникним, наче він обирав сорт кави, а не людей.

— Шість дівчат. Я напишу список, — сухо констатував він.

— Гарему? — пискнув хтось із заднього ряду, не витримавши цієї напруги, поки наш «викладач» щось методично друкував на екрані.

​Вадим нарешті підняв очі й обвів поглядом аудиторію.

— Планується зйомка третьої частини фільму «Вежа». Мені потрібні акторки для епізодичних ролей. У гарем Лорда.

​По залу прокотилося колективне млосне:

— А-а-а...

​Здавалося, половина дівчат прямо зараз були готові впасти йому в ноги, забути про всі правила гордості і просити хоча б роль килимка в тій сцені, аби тільки постояти поруч із ним у кадрі.

​Я ж стояла, не зводячи з нього очей, і спостерігала, як його палець повільно свайпає по екрану.

​"Ага. Шлях від погризеного мишею бутерброда до наложниці Темного Лорда. Прямо сучасна Роксолана. Цікаво, Вікторіє, чи візьме він тебе у свій ексклюзивний «епізод»? І найголовніше питання, яке мене зараз справді турбує: чи годують у його гаремі на знімальному майданчику краще, ніж у нашій общазі? Бо заради нормального кейтерингу я готова відіграти таку пристрасть, що Олені Іванівні доведеться пити заспокійливе."