Розділ 2

Ми влетіли в Академію саме тоді, коли в коридорі встановилася та сама важка тиша, що зазвичай передує або вибуху, або дуже поганому екзамену. Студенти стояли вздовж стін так рівно, наче їх щойно виставили для групового знімка «Жертви мистецтва» або просто як партизанів перед розстрілом.

​"Я, звісно, трохи знайома з фільмографією Вадима Яворського — а хто ні? Він ніколи не грав хлопців, які переводять бабусь через дорогу. У моїй пам’яті досі стояв кадр, де він у мундирі командира німецької групи вирішував долю цілого села одним порухом брови. Якщо він зараз зайде в такому ж образі — я не здивуюся, а овечки вздовж стін просто почнуть мекати від захвату."

​Раптом почулися кроки. Важкі, ритмічні, впевнені — так крокують або солдати на плацу, або людина, яка точно знає, що її гонорар має більше шести нулів. Здавалося, вся будівля Академії затамувала подих, а повітря загусло від суміші старого воску та морозного пафосу.

​Двері репетиційної зали прочинилися з таким сухим скрипом, наче це був спеціально підібраний звуковий ефект.

​"Ну все, ракурс зафіксовано. Зараз почнеться екзекуція. Цікаво, Вадиме, чи ти хоч розрізняєш нас, чи ми для тебе — просто розмитий фон для твого сольного виступу?"

​Вадим зайшов до зали. Ніякої форми — просто чорна водолазка, але він ніс її так, наче це був лицарський обладунок або принаймні дуже дорогий бренд, що створює навколо нього зону відчуження радіусом у два метри. Він не дивився на нас — він дивився крізь нас, і на його обличчі застиг такий рівень роздратування, наче він випадково зайшов у відділ із простроченим йогуртом, а не в аудиторію до майбутніх колег.

​— Стати вздовж стіни — це не мізансцена, — пролунав його голос, холодний і позбавлений будь-яких емоцій, крім легкої зневаги. — Це відсутність волі. Ви вже програли цей дубль, навіть не натиснувши на «запис».

Він повільно повернув голову, препаруючи кожного поглядом людини, яка давно втратила терпіння. Студенти навколо мене стояли з розширеними зіницями від дешевого захвату, наче побачили не актора, а щонайменше пришестя.

​Раптом його очі — темні й небезпечні, як і в його фільмах, — зупинилися на мені.

​— Ви, у чорному, — кинув він, і я відчула, як на язику знову з’явився той самий присмак міді, наче я щойно полювала на таргана в общазі. — Вийдіть на середину. Покажіть цим «партизанам», як треба помирати в кадрі так, щоб глядач відчув не жаль, а реальний біль.

​"Ось воно. Дубль перший. Головне — не переплутати його з тарганом і не замахнутися тапком просто перед режисером."

​Я зробила крок вперед, намагаючись, щоб мої коліна не видавали звук кастаньєт.

​— Тільки смерть, Вадиме Олександровичу? — запитала я, і мій голос прозвучав напрочуд іронічно навіть для мене самої. — Чи можна додати трохи «нішевого» драматизму?

​На мить у його погляді щось спалахнуло — чи то роздратування, чи то інтерес хижака, який раптом помітив, що декорація вміє розмовляти.

​Важка тиша, що запала після моєї репліки про «нішевий драматизм», була розрізана не технічним зауваженням Вадима, а сухим і владним звуком.

Цок. Цок. Цок.

Високі підбори відбивали ритм по паркету, наче метроном, що веде відлік до початку справжньої вистави.

​У двері залу, заповнюючи простір шлейфом ароматів, які точно не мали нічого спільного з нішами нашої гуртожитської вбиральні, увійшла Олена Марковська. Вона була втіленням зовнішнього блиску: ідеальна укладка, костюм, що сидів як влитий, і посмішка, яка могла б розтопити льодовик, якби в ній було хоч трохи щирого тепла.

​"Ось і контраст. Вадим — це чорна діра, що поглинає світло, а Олена — спалах софіта, який засліплює. Один вчить страждати по-справжньому, інша — продавати це страждання за найвищою ціною."

​— Вадиме Олександровичу, ви вже почали муштру наших студентів? — її голос пролунав мелодійно, але з виразними нотками холодного металу. — Ви, здається, перелякали їх до напівсмерті ще до того, як вони дізналися назву курсу.

​Вона м’яко усміхнулася залу, але її погляд, професійно вишколений роками роботи з камерами, швидко просканував натовп, затримавшись на мені на секунду довше, ніж на інших.

​— Вітаю вас, студенти, з початком навчального року, — сказала вона, стаючи поруч із Вадимом. — Я Олена Іванівна. І якщо Вадим Олександрович навчить вас, як діставати з себе «бруд», то я навчу вас, як зробити так, щоб цей бруд виглядав на мільйон доларів на червоній доріжці.

​Вадим навіть не повернув голови в її бік. Його погляд усе ще був прикутий до мене, і в ньому читалося роздратування від того, що його «експеримент» перервали.

​"Він злиться. Його технічний ритм збито. Тепер ми тут не просто «вчитель і учні», а учасники якогось дивного трикутника, де кожен намагається перетягнути світло на себе. Вадим хоче моєї фізіології, Олена — моєї дисципліни, а я... я просто хочу не впасти на цих слизьких підлогах Академії."

​— Власенко, здається? — Олена Іванівна примружилася, вивчаючи мою чорну сукню. — Ви занадто напружені для «нішевогодраматизму». Плечі вниз, підборіддя вище. Глядач не має бачити, як ви боретеся за кожне слово.

​— Вона не бореться, Олено, — кинув Вадим, і його голос знову став низьким, як гул софітів. — Вона провокує. А це вже інша експозиція.

​Він зробив крок до мене, знову ігноруючи присутність колеги, і я відчула, як адреналін знову вдарив металом по язику.

​"Ага, «покору» йому подавай. Фіг тобі! Я в дитинстві від скажених гусей на велосипеді без гальм тікала, коли вони вирішили, що моя панамка — це виклик їхньому авторитету. Після того марафону на виживання, де ціною програшу були покусані литки, твій погляд «суворого командира» — це просто невдалий ракурс. Ти думаєш, що ти хижак? Вадиме, ти просто не бачив тих гусей."

​— То як, Власенко? — Вадим проігнорував Олену так віртуозно, що я майже почула, як її ідеальний макіяж дав мікротріщину. — Ти готова «померти» за моїм сценарієм, чи твій «нішевий драматизм» закінчується на розмовах?