Розділ 1

Повітря в кімнаті №402 було густим, як дешевий сироп, і пахло сумішшю лаку для волосся, локшини швидкого приготування та вогкості, що проступала крізь старі шпалери. Навчальний рік лише розпочався, а чотири дівчини в одній тісній «коробці» вже встигли створити свій мікрокосмос хаосу.

З лівого кута доносилося ритмічне, хрипке сопіння — Катя знову заснула з книжкою, видаючи звуки, від яких дрижали стіни.

"Хропе, як мій дід Степан після чарки домашньої наливки. Ритм збитий, тембр низький — жодної акторської естетики. Тільки вібрація старої пружинної сітки, що в'їдається мені в мозок."

На сусідньому ліжку Марина вже третю годину теревенила по телефону, намотуючи на палець пасмо фарбованого волосся. Її шепіт був настирливим, як дзижчання мухи, що б'ється об скло. Поряд із нею Олеся, моя єдина тут подруга, застигла в ідеальній позі перед кільцевою лампою, набиваючи собі підписників у всіх можливих соцмережах.

— Підписуйтесь, мої солодкі, сьогодні покажу вам залаштунки нашої «пекельної» академії! — муркнула Олеся в камеру, поправляючи декольте.

"Вона продає картинку. Фільтри, світло, правильний ракурс. А я... я Вікторія, і я ні разу не королева цього балу. Просто Вікторія Власенко, яка мріє про зіркову кар’єру і, чесно кажучи, від «Оскара» б точно не відмовилася. Але поки що мій головний приз — це він."

Я сиділа навпочіпки біля шафи, вже не відчуваючи ніг. У правій руці я міцно стискала старий гумовий тапок — мою сьогоднішню зброю. Погляд був сфокусований на вузькій щілині під плінтусом.

Там, у тіні, ворухнулося щось довге й блискуче. Величезний тарган, справжній господар цього гуртожитку, виповз на світло, ворушачи вусами. Саме він п'ять хвилин тому змусив Марину верескнути на пів поверху.

"Зараза... я тебе зараз приб'ю, падло. Дивись, як він ворушить ніжками. Хітиновий панцир виблискує під миготливою лампою. Ти — мій перший глядач, смертнику. Зараз я покажу тобі фінал цієї вистави."

Я затамувала подих. Адреналін ударив металом по язику, а долоня, що стискала тапок, стала вологою. Я бачила кожну деталь цього монстра, відчуваючи, як серце б’ється об ребра в такт його швидким рухам.

— Тільки не впусти його! — прошипіла Марина, перериваючи свою розмову і підтягуючи ноги вище до підборіддя.

— Мовчи, — відрізала я, не зводячи очей з цілі. — У мене тільки один дубль.

Я завмерла, перетворюючись на нерухому декорацію. Пульс у горлі вибивав скажений ритм, але зовні я була скляною. Один різкий рух, одна помилка в траєкторії — і він зникне. А я не звикла програвати навіть тарганам.

"Це і є моя реальність, Вадиме Яворський, — подумала я, згадуючи обличчя кінозірки на афіші біля академії. — Поки ти п'єш еспресо на знімальному майданчику, я тут вивчаю анатомію страху з тапком у руках. Але почекай... скоро я стану зіркою."

Тапок злетів угору, розрізаючи повітря,  пилом.

Ранок другого вересня настав не під фанфари чи аплодисменти, а під мирне, майже затишне сопіння Каті, яке перекривалося наполегливим дзижчанням мухи. Ця заслана комаха довбала мене всю ніч, наче режисер-невдаха, який вимагає сотий дубль від бездиханного актора. Я розплющила очі й зрозуміла: ще трохи — і я піду жити десь на кафедру, спати на жорсткій лавці, аби тільки подалі від цього гуртожитського ансамблю.

"Я маленька, худенька, майже розчиняюся в повітрі. Можливо, якщо не робитиму різких рухів, світ узагалі мене не помітить? Але якщо я хочу той клятий «Оскар», мені доведеться заповнити собою весь кадр, витіснивши з нього і мух, і тарганів, і цей запах неминучої катастрофи."

Олеся, вже в повній бойовій готовності з телефоном у руках, хитро примружилася й тицьнула Катю в бік гострим олівцем.

— Ай! Оса! — підскочила та, миттєво втративши свій «дідусів» тембр хропіння.

— Ага, ось така... — Олеся невинно покрутила олівцем між пальцями. — А де ж вона?

— Є-е-е... у вікно полетіла, — я зробила обличчя праведної святої, хоча в голові вже прокручувала план помсти тій мусі, яка вижила.

Я почала збиратися, натягуючи на себе чорну сукню — мій технічний обладунок на сьогодні.

— Фу, це що за запах? Нові парфуми? — Марина зморщила носа, нарешті відірвавшись від свого нескінченного телефону.

— Нішеві, — коротко відрізала я.

— Що? З якої ніші? У нас у коридорі в ніші тільки старі швабри стоять, — Марина продемонструвала свій рівень знань про високу парфумерію.

— Я взагалі не люблю парфуми. Від них мене нудить, — сказала я, намагаючись не вдихати аромат дешевого лаку, яким щедро поливалася Олеся.

— Тобі, певно, ексклюзив треба, ага, — Олеся кинула на мене швидкий погляд через плече. — Ходімо вже. Не можна запізнюватися на першу пару. У нас сьогодні Яворський, пам’ятаєш?

Ми вже майже вийшли з кімнати, коли Марина раптом завмерла, наче в неї закінчилася плівка в камері.

— Віко-о-о! Миша побігла!

— Куди? — я різко розвернулася, знову переходячи в режим мисливця.

— Не знаю... туди! Під шафу!

"Чудово. Миші, таргани, мухи... справжній гуртожиток. Повний набір для масовки. Але якщо я виживу тут, то жоден Яворський не зламає мене своїми технічними правками. Я знала від старшого курсу, що він це обожнює."

— Ходімо, — я рішуче зачинила двері, відсікаючи звуки нашої «прекрасної» общаги. — Сьогодні наш ракурс — Академія.