Глава 64

Поки я сидів, втупившись у той круглий столик біля бару, Кароліна поставила келих, нахилилася до Стаса й щось сказала йому на вухо. Він глянув у наш бік, ліниво всміхнувся й кивнув. І вже за хвилину вони вдвох йшли в нашу сторону, а за ними тягнулася решта їхньої компанії: двоє хлопців у однакових чорних сорочках і худа білявка, яка, здається, навіть не знала, куди вони йдуть.

— Вона сама до нас іде, — радісно сказала Діана й помахала рукою. — Каро!

Я встиг подумати лише одне: от і все.

Кароліна підійшла до столу. Біла сукня, засмаглі плечі, коротке волосся, яке тепер ледь торкалося підборіддя й робило її обличчя гострішим, старшим. Чужим. Вона обійняла Діану, поцілувала її в щоку, щось захоплено вигукнула про її сукню. А потім випросталася й подивилася на мене.

— Ну привіт, Артеме. З поверненням.

— Привіт, Каро.

— Ти засмаг. — Вона оглянула мене повільно. — І схуд. 

Кароліна сіла навпроти мене.  Стас умостився поруч із нею, по-хазяйськи закинувши руку на спинку її дивана, і, поки всі пересідали й знайомилися, я помітив, як він ковзнув поглядом по Діані. Затримався на її відкритих плечах, на чорній сукні, на ногах. Нахабно, довго, навіть не намагаючись цього приховати.

Мені захотілося розбити йому обличчя об край столу.

Замість цього я обійняв Діану за плечі й притягнув до себе.

Вона здивовано глянула на мене, а потім усміхнулася й поклала голову мені на плече. Тепла, м'яка, довірлива. Від її волосся пахло  парфумами, які я пам'ятав ще з першого побачення, з легкою нотою жасмину. Я вдихнув цей запах і спробував зосередитися на ньому. Тільки на ньому.

Бо я все вирішив.

Я все вирішив ще в березні, коли сидів увечері на старому кам'яному мосту над Неккаром, дивився, як у воді відбиваються ліхтарі старого міста, і слухав, як Діана в навушниках розповідає мені про свою першу ніч у приймальному відділенні. Про бабусю з переломом шийки стегна, яка весь час питала, чи хтось нагодує її кота. Про хлопця після ДТП, якого вона тримала за руку, поки чекали хірурга. Вона говорила тихо, втомлено, і в її голосі було стільки чогось справжнього, доброго, що я раптом подумав: я хочу, щоб саме цей голос будив мене вранці. Завжди.

Вона чекала мене. Пів року. Без жодної скарги, без жодної сцени ревнощів, без жодного «а з ким ти там був увечері». Вона подобалася моїм батькам. Мама телефонувала їй сама, просто щоб поговорити. Дід, який за все життя ні про кого не сказав доброго слова, у кожній нашій розмові питав: «А як там твоя лікарка?» З нею було спокійно. З нею я був упевнений. Я знав, що вона ніколи не збреше мені, ніколи не зрадить.

Вона була саме тим, що мені потрібно.

Я навіть зайшов тоді до ювелірного в старому місті. Просто подивитися. Продавчиня, літня німкеня в окулярах на ланцюжку, показала мені кілька каблучок, і я довго стояв над тонкою, з невеликим діамантом, і думав, якого розміру в Діани пальці.

Я вирішив все. Остаточно. То чому тепер, коли Кароліна сиділа навпроти, мені здавалося, що всі ці рішення висять на одній нитці?

— А як там дівчата в Німеччині, Артеме? — голос Кароліни прорізав мої думки. Вона сиділа, підперши підборіддя долонею, і дивилася на мене невинно-невинно. — Красиві?

За столом стало трохи тихіше. Макс захихотів. Діана підняла голову з мого плеча.

— Не звертав уваги, — сказав я.

— Пів року і не звертав? — Кароліна недовірливо звела брови. — Дивовижна витримка.

— Мені було на кого дивитися.

Я сказав це й повернувся до Діани. Узяв її обличчя за підборіддя й поцілував. Діана на секунду завмерла від несподіванки, а потім відповіла, і я відчув, як її пальці стиснули мою сорочку на грудях.

Хтось за столом засвистів. Макс заплескав у долоні.

Я відсторонився, і Діана сиділа з розпашілими щоками й сяючими очима, ледь не задихаючись, і дивилася на мене з таким щастям, що мені стало погано.

Бо я поцілував її для показухи.

Я зрозумів це тієї ж секунди, коли наші губи розійшлися, а мої очі мимоволі ковзнули через стіл. Туди, де сиділа Кароліна. Я хотів побачити, як змінилося її обличчя. Хотів, щоб вона дивилася. Хотів, щоб їй було боляче. Так само боляче, як мені було того вечора біля чорного входу, коли вона сказала: «Спочатку розбагатій». Хотів доказу, хоча б одного, найменшого, що їй не байдуже.

Кароліна відвернулася до Стаса й засміялася з якогось його жарту. Голосно, дзвінко, закинувши голову.

Я відчув, як усередині щось огидно перевернулося.

Що я, в біса, роблю?

Я сидів поруч із дівчиною, яка годину тому шепотіла мені «кожен день, кожну ніч, кожну хвилину» і використовував її, щоб зачепити іншу. Як підліток. Як останній покидьок.

Я опустив очі й узяв склянку з віскі. Випив одним ковтком.

Але це не допомогло.

Я тримав Діану за руку на столі, переплівши пальці, так, щоб це було видно. Я гладив її по плечу. Я нахилявся до неї й шепотів щось на вухо, і вона сміялася, а я дивився поверх її голови на Кароліну. Перевіряв. Чекав. І ненавидів себе кожну хвилину.