Глава 63

АРТЕМ

Телефон задзвонив, коли за вікном уже сутеніло.

Я не одразу зрозумів, звідки звук. Кілька секунд лежав, дивлячись у стелю, на якій тепла смуга від вуличного ліхтаря поступово змінювала останнє рожеве світло заходу, і слухав, як десь у вітальні, у кишені кинутих на підлогу джинсів, наполегливо вібрує телефон. Потім стихає. Потім вібрує знову.

Діана лежала поруч, уткнувшись носом мені в плече, і її волосся розсипалося по моїх грудях. Вона спала. Чи вдавала, що спить. Я відчував її рівне тепле дихання на шкірі й думав, що міг би отак пролежати до ранку. 

Телефон завібрував утретє.

— Візьми, — сонно пробурмотіла Діана, не розплющуючи очей. — Це вже нервує навіть мене.

Я зітхнув, обережно вивільнив руку з-під її голови й пішов у вітальню. На екрані світилося «Макс». 

— Ну нарешті! — заволав він, щойно я відповів. На фоні гупала музика. 

— Привіт, Максе.

— Привіт, привіт. Ти де?

— Вдома.

— Чувак, ти серйозно? Ми тут усі зібралися. Влад, Нікіта, Соня з Олею, навіть Гордій приперся, хоча казав, що в нього зміна. Ми тебе чекаємо вже годину!

— Я ж тобі писав, що прилітаю сьогодні.

— Саме тому ми й зібралися!

— Максе. — Я потер перенісся. — Не сьогодні. Я тільки прилетів. Я сплю на ходу.

— Брешеш. По голосу чути, що ти не спиш. Ти, мабуть, займаєшся чимось набагато цікавішим. — Він заржав, і хтось на фоні підхопив. — Діано, привіт! Відпусти його на пару годин, ми нічого з ним не зробимо!

— Вона тебе не чує.

— То передай. Слухай, серйозно. Пів року, Артеме. Пів року ти там пив своє німецьке пиво без нас. Ми замовили столик. Ми не розійдемося, поки ти не приїдеш. Ми тут заночуємо, якщо треба.

Я обернувся. Через прочинені двері спальні було видно Діану. Вона вже не спала. Сиділа на ліжку, підтягнувши коліна до грудей і загорнувшись у простирадло, і дивилася на мене з легкою усмішкою. Волосся сплутане, щоки ще рожеві, на плечі слід від мого поцілунку. Вона почула все.

Я дивився на неї кілька секунд і думав, що зараз найменше в житті хочу кудись їхати.

— Добре, — сказав я в трубку, не відводячи від неї очей. — Дайте мені годину. Я приїду.

— Оце мужик! — закричав Макс. — Скидаю адресу!

Я відключився й повернувся до спальні. Сів на край ліжка.

— Друзі хочуть мене бачити, — сказав я.

— Я чула. — Діана нахилила голову. 

— Макс завжди такий. Якщо не приїду, він приїде сюди. 

— Звичайно, їдь.  Вони ж теж за тобою скучили.

— Поїхали зі мною.

Вона підняла брови.

— Я?

— Ти.

— Це ж твої друзі. Ви пів року не бачилися, у вас там свої розмови…

— Діано. — Я взяв її за підборіддя. — Я пів року не бачив і тебе теж. І я не збираюся залишати тебе тут самою першого ж вечора. Поїхали.

Вона трохи помовчала, а потім раптом розпачливо застогнала й упала на подушку, затуливши обличчя руками.

— Я не можу.

— Чому?

— Мені нема що вдягнути! — пробурмотіла вона крізь пальці. — У мене тільки та сукня. Вона пом'ята, бо хтось кинув її на підлогу. І кеди. Я не поїду в клуб у кедах, Артеме.

Я засміявся.

— Тоді заїдемо до тебе додому, переодягнешся.

Вона прибрала руки з обличчя й подивилася на мене так, ніби я запропонував щось неймовірно складне.

— До мене додому? Там мама.

— І?

Діана вдарила мене подушкою.

— Якщо ти зараз зайдеш зі мною в квартиру, вона подивиться на нас так, що я помру від сорому просто на порозі.

— Тоді я чекатиму в машині.

Вона на секунду задумалася, а потім похитала головою.

— Ні. Так ще гірше. Вона точно вирішить, що ти щось приховуєш. — Діана зітхнула й підвелася з ліжка, тягнучи за собою простирадло. — Добре. Ходімо. Тільки пообіцяй, що якщо вона почне про «Наполеона», ти не погоджуватимешся.

— А що не так із «Наполеоном»?

— Ти не хочеш знати.

***

Вона відімкнула двері, і ми ввыйшли в коридор. Я вже був тут, але оглянувся так, ніби вперше зайшов до неї: вішалка, заставлена куртками, полиця з взуттям, дзеркало в дерев'яній рамі, на якому скотчем було приклеєно кілька фотографій. На одній із них я впізнав маленьку Діану в білій сукні з блискітками й короною зі сніжинок на голові.

— Мамо, я вдома! — гукнула Діана.

— Я чую. — З кухні вийшла її мама. Невисока, у простій домашній сукні, з темним волоссям, зібраним у вузол, і з тими самими очима, що в Діани. Тільки погляд у неї був гостріший. Набагато гостріший. Вона спершу подивилася на доньку, з голови до ніг, затримавшись на пом'ятій сукні, на розпатланому волоссі. Потім перевела погляд на мене.