Глава 62

Я не пам'ятаю, як пройшла ці кілька метрів.

Пам'ятаю тільки, що він відпустив ручку спортивної сумки, і вона з глухим стуком упала на бік просто посеред проходу, і хтось позаду невдоволено цокнув язиком, обходячи її. Пам'ятаю, що я, здається, бігла, хоча обіцяла собі не бігти, не влаштовувати сцену, як у дешевій мелодрамі, а підійти спокійно, як доросла жінка. І пам'ятаю мить перед тим, як ми зіткнулися: його обличчя, коли він побачив мене. Як втома з нього просто зникла, ніби її стерли долонею, а на її місці з'явилося щось таке оголене й світле, що в мене перехопило подих.

А потім я опинилася в його руках.

Він підхопив мене так, що мої кеди відірвалися від підлоги, і притиснув до себе з такою силою, що забракло повітря. Я обхопила його за шию, уткнулася обличчям у його плече й вдихнула. 

— Діано, — видихнув він мені у волосся.

Тільки моє ім'я. Але так, ніби це було єдине слово, яке він пам'ятав.

Я не відповіла. Не могла. У горлі стояв клубок, очі пекло, і я трималася за нього так, ніби якщо відпущу хоч на секунду, він знову розчиниться за тими розсувними дверима, і мені доведеться чекати ще пів року.

Він повільно поставив мене на підлогу, але не відпустив. Відсторонився рівно настільки, щоб подивитися мені в обличчя, і взяв його в долоні. Великі пальці лягли мені на вилиці, обережно, ніби я була зі скла.

— Ти плачеш, — тихо сказав він.

— Ні.

— Плачеш.

— Це алергія, — шмигнула я. — На аеропорти.

Він засміявся хриплувато.

— Я так за тобою скучив, — сказав він, і сміх зник з його голосу.

Усі ті страхи, з якими я їхала сюди, усі ті нічні думки про незнайомців, про те, що ми не будемо наче чужі, раптом здалися такими безглуздими, що мені захотілося засміятися з себе.

— Привіт, — прошепотіла я.

— Привіт, — так само тихо відповів він.

І поцілував мене.

Артем ніби намагався згадати, яка я на смак, і боявся пропустити хоч щось. Його пальці ковзнули мені у волосся на потилиці, і світ навколо перестав існувати: гамір, оголошення про посадку, скрип коліщат валіз, чийсь дитячий плач. Залишилися тільки його губи, його дихання й гучне калатання мого серця, яке, здається, чули всі навколо.

Біля виходу вже чекало таксі. Артем закинув валізу в багажник, відчинив мені дверцята, а коли сів поруч, назвав водієві свою адресу, навіть не глянувши на мене. Тільки коли машина рушила й аеропорт почав віддалятися за заднім склом, він повернувся до мене й запитав:

— Поїдеш до мене?

Я відчула, як усе всередині стискається від солодкого, тремтливого хвилювання. Ми зустрічалися майже рік, у нас усе вже давно було, а я однаково червоніла, як школярка, від одного його погляду.

Замість відповіді я присунулася ближче, обійняла його обома руками й поклала голову йому на плече.

— Так, — прошепотіла я.

Він видихнув, а потім поцілував мене в маківку й переплів наші пальці.

Усю дорогу ми трималися за руки.

Ми майже не говорили. Він розповідав щось про переліт, про пересадку у Франкфурті, про те, що в літаку поруч сидів чоловік, який хропів так, що його було чути через навушники, а я сміялася й слухала не стільки слова, скільки голос. Справжній, живий, поруч. За вікном пливли липневі поля, розпечене марево над трасою, рекламні щити, а потім почалися перші київські багатоповерхівки, і я дивилася на наші руки,  і не могла повірити, що це все реально відбувається.

Він не відпускав мене ні на мить. Його великий палець весь час рухався: гладив мої кісточки, тильний бік долоні, зап'ястя, там, де шалено бився пульс. Ніби він теж перевіряв, що я справжня. Ніби пів року через екран зробили його жадібним до кожного дотику.

— Слухай, — сказав він, коли ми вже в'їжджали на міст через Дніпро. Унизу виблискувала вода, і на ній сліпучо грало сонце. — Я через кілька днів поїду до батьків. Давно їх не бачив, мама вже ображається, що я спочатку до Києва, а потім до неї.

— Звичайно, тобі треба поїхати.

— Поїдеш зі мною? — раптом запропонував він. 

Я підняла голову з його плеча.

— Мама вже двічі питала, чи ти приїдеш. Здається, поки мене не було, ви встигли стати найкращими подружками з нею. 

Я засміялася, а потім раптом відчула, як щось тепле й щасливе розливається в грудях. 

— Звичайно, поїду, — сказала я.

Він засміявся, потягнувся до мене й поцілував у скроню, а я знову поклала голову йому на плече й заплющила очі, слухаючи, як під щокою б'ється його серце.

Ліфт піднімався нестерпно повільно.

Ми стояли в ньому, у тісній дзеркальній кабіні, він тримав ручку валізи, а я тримала його за руку, і ми не дивилися одне на одного. Дивилися на табло, де мляво змінювалися цифри поверхів. Третій. Четвертий. П'ятий. І з кожним поверхом повітря між нами ставало густішим, гарячішим, наелектризованим, як перед грозою. Я відчувала його поруч усім тілом, кожною клітиною, хоча ми торкалися тільки долонями. Чула його дихання. Бачила в дзеркалі краєм ока, як напружена його щелепа.