Глава 61

Він поїхав сьомого лютого, у сіру мокру суботу. Я проводила його до самої зони паспортного контролю, тримала за руку до останнього, а потім стояла біля скляної стіни й дивилася, як його спина зникає серед натовпу, і обіцяла собі не плакати хоча б до машини.

Я витримала до ескалатора.

А потім почалися шість місяців, які були водночас найдовшими й найшвидшими в моєму житті.

Перші тижні я жила від повідомлення до повідомлення. Телефон став продовженням моєї руки: я засинала з ним на подушці й прокидалася, ще не розплющивши очей, намацуючи екран. Між нами була лише година різниці, але іноді здавалося, що ціла вічність. Він писав мені вранці, поки йшов на пари і надсилав фотографії: міст над Неккаром у ранковому тумані, замок на пагорбі, червоні дахи, кав'ярню, де бариста щодня малював йому на капучино серце, «бо, мабуть, вирішив, що я самотній». Я надсилала йому свій конспект із фармакології з підписом «твоя улюблена», маму, яка показувала в камеру ложку з борщем і питала, чи його там узагалі годують.

Вечорами ми говорили по відеозв'язку. Іноді годинами, іноді лише кілька хвилин, бо він засинав над підручниками, а я над своїми. Одного разу ми обоє заснули, не вимкнувши дзвінок, і вранці я прокинулася від того, що він тихо сміявся з екрана, дивлячись, як я сплю з відкритим ротом.

— Ти це записав? — жахнулася я.

— Звісно ні, — сказав він таким тоном, що стало зрозуміло: записав.

Я сумувала так, що це відчувалося фізично. Не постійно, ні. Я навчилася жити з цим, як із тупим болем у плечі, до якого звикаєш і перестаєш помічати. Але він поверталася в найнесподіваніші моменти. Коли я проходила повз ресторанчик  й бачила наш столик біля вікна, зайнятий незнайомою парою. Коли в метро хтось поруч пах схожими парфумами. Коли я вперше за рік сама розібралася з жахливою задачею з біохімії й першою думкою було: «Треба розказати Артему», а він у цей момент сидів на лекції за тисячу шістсот кілометрів від мене.

Я вчилася. Зимову сесію закрила на відмінно. Весною записалася волонтеркою до приймального відділення лікарні, де працювала мамина подруга, бо мені потрібно було кудись діти вечори, і там я вперше по-справжньому зрозуміла, чому колись вирішила стати лікарем.

Артем, коли я розповіла йому про це, довго мовчав у трубку.

— Що? — не витримала я.

— Нічого, — сказав він. — Просто я тобою пишаюся.

У квітні мені зателефонувала його мама. Сама. Просто так. Сказала, що Артем дав їй мій номер, що хое відправити мені деякі смаколики, і що бабуся передає мені привіт і питає, коли я приїду знову. Ми проговорили сорок хвилин, і після цього дзвінка я кілька хвилин сиділа на ліжку, притиснувши телефон до грудей, і не могла зрозуміти, чому мені так хочеться плакати від того, що хтось просто про мене пам'ятає.

Кароліна тим часом зустрічалася зі Стасом. І, здається, цього разу по-справжньому.

Це було незвично. За всі роки нашої дружби я ніколи не бачила, щоб Каро затримувалася біля когось довше трьох місяців. Вона змінювала хлопців так само легко, як сумочки, щоразу знаходячи в попередньому якийсь недолік: занадто скупий, занадто нудний, занадто простий, «у його батька не той бізнес». А зі Стасом трималася вже півроку. Він возив її на вихідні в Карпати й до Відня, дарував прикраси, познайомив зі своїми батьками, і Каро розповідала про це з таким задоволенням, ніби виграла давно сплановану партію.

— Він ідеальний, — казала вона. — Розумієш? Саме те, що мені потрібно.

Я кивала. І ніколи не казала їй, що одного разу в березні, коли я затрималася в університеті допізна, Стас випадково опинився біля корпусу на машині й запропонував підвезти. Я погодилася, бо йшов мокрий сніг і я була втомлена до смерті. Усю дорогу він розпитував, чи не нудно мені самій, «поки твій лікар розважається з німкенями», і на світлофорі поклав руку на спинку мого сидіння так, що його пальці торкнулися мого волосся. Нічого більше не сталося. Він просто довіз мене до під'їзду й усміхнувся на прощання. Але я ще довго стояла під гарячим душем, намагаючись змити з себе це неприємне липке відчуття.

Я не розповіла Каро. Вона була щаслива, вперше за довгий час по-справжньому щаслива, і я не хотіла бути тією, хто це зруйнує через руку на спинці сидіння й кілька дурних слів. Можливо, я помилялася. Але я переконала себе, що не помиляюся.

Артему я теж нічого не сказала.

А потім березень якось непомітно перетворився на травень, і в травні зацвіли каштани, і я ходила під ними й рахувала: ще дев'ять тижнів, ще вісім, ще сім. Відбулася літня сесія. Місто розжарилося під липневим сонцем, наповнилося запахом липи.

І нарешті до його повернення залишилося три дні.

— Ну покажи, — Каро висмикнула в мене з рук оксамитову коробочку, щойно ми вийшли з ювелірного. — Покажи, покажи, покажи.

Ми вже третю годину ходили торговим центром, і в мене гули ноги. Каро, звісно, виглядала так, ніби щойно вийшла з салону: легка біла сукня, волосся зібране високо на потилиці, сонцезахисні окуляри в золотій оправі, підняті на маківку. За ці три години вона встигла купити собі дві сукні, туфлі й купальник «для Туреччини», а я встигла обійти шість магазинів і зневіритися знайти для Артема хоч щось, що не здавалося б банальним.

А потім, у маленькій ювелірній майстерні на другому поверсі, я побачила чоловічий браслет із темної плетеної шкіри з тонкою срібною застібкою. Простий, стриманий, такий, що він міг би носити його щодня. Майстер сказав, що на внутрішньому боці застібки можна зробити гравіювання, і я півгодини стояла біля прилавка, перебираючи варіанти, поки не вибрала дату. Сьоме лютого. День, коли він поїхав.