Глава 60

Я прокинулася раніше за будильник, і це вже само по собі було дивом.

Кілька секунд лежала нерухомо, дивлячись у стелю, де повільно розповзалася бліда смуга сонця, і не одразу зрозуміла, чому всередині так легко. 

Я перевернулася на бік, взяла з тумбочки телефон і відкрила галерею.

Двісті сорок сім фотографій.

Я навіть не помітила, коли встигла стільки назнімати. Захід сонця над долиною. Озеро, на якому Артем колись навчився плавати. Бабусині вареники на величезній глиняній тарілці. Дідусь, який задуває свічки на торті. І наше селфі під деревом, де я усміхаюся в об'єктив, а Артем дивиться тільки на мене.

Я дивилася на нього і відчувала, як по обличчю розповзається абсолютно ідіотська усмішка.

З кухні долинув запах кави й сирників. Мама завжди робила сирники, коли хотіла поговорити.

Я накинула старий светр поверх піжами, сунула ноги в капці й вийшла з кімнати.

На столі стояли дві чашки, тарілка з сирниками, сметана, банка вишневого варення.

— Доброго ранку, — сказала я й поцілувала її в щоку.

— Доброго, — протягнула вона. — Ти посміхаєшся.

— Я завжди посміхаюся.

— О сьомій ранку? У понеділок? — Вона підсунула мені тарілку. 

Я засміялася й сіла навпроти, обхопивши долонями гарячу чашку.

Учора ввечері, коли Артем привіз мене додому, я була така втомлена, що встигла розповісти мамі лише головне: що все пройшло добре, що його родина неймовірна. Мама усміхалася й відправила мене спати. Але я бачила, що вона чекала подробиць. 

Відколи ми залишилися вдвох, у нас завжди було саме так. Ми не мали великої родини, не мали шумних святкових застіль на сорок людей. Ми мали одна одну, цю кухню й ранкові розмови, у яких можна було розповісти будь-що. Тата я майже не пам'ятала, і за ці роки навчилася не відчувати діри там, де він мав би бути. Мама заповнила собою все.

— Ну? — Вона поклала підборіддя на долоню. — Розповідай. Тільки нормально, а не як учора: «Все добре, мам, я спати».

— Я ж розповіла.

— Ти розповіла про вареники.

— Вареники були важливою частиною поїздки.

— Діано.

Я зітхнула, взяла телефон і повернула екраном до неї.

Наступні двадцять хвилин ми гортали фотографії. Я розповідала все: про маму Артема, яка постійно питала, чи мені не холодно, і зрештою принесла мені свій кашеміровий палантин; про його батька, який за вечерею так смішно передражнював власного брата, що я ледь не впала зі стільця; про дідуся, який  посадив мене поруч із собою й півгодини розпитував про анатомію, бо в нього «коліно щось не те». Я розповідала про будинок,  про музикантів, про те, як Артем потягнув мене втекти з свята дідуся, і ми каталися полями до заходу сонця.

Мама слухала, не перебиваючи. Інколи збільшувала якусь фотографію, роздивлялася, усміхалася. На нашому селфі вона затрималася особливо довго.

— Знаєш, що я думаю? — сказала мама легким і підозріло безневинним тоном.

— Мені вже страшно.

— Я думаю, що це дуже несправедливо.

— Що саме?

— Ти познайомилася з усією його родиною. З мамою, татом, дідусем, бабусею, тітками, дядьками, двоюрідними братами, мабуть, навіть із собакою.

— Із двома собаками, — виправила я.

— Із двома собаками, — серйозно кивнула мама. — А я досі бачила цього хлопця тільки з вікна, коли він відчиняє тобі дверцята машини, і ще раз коли застукала вас в нас вдома.

Я вже зрозуміла, куди вона хилить, і поставила чашку на стіл.

— Мамо.

— То, може, ти приведеш цього Артема до нас? На вечерю. Я з ним ближче познайомлюся.

— Мамо, ні.

— Чому «ні»?

— Бо… — Я замахала руками, шукаючи аргумент. — Бо це незручно!

— Що тут незручного? Я приготую щось смачне. Спечу свій «Наполеон».

— О ні. Тільки не «Наполеон».

— А що не так із моїм «Наполеоном»? — обурилася вона. — Мій «Наполеон» — найкращий у Києві.

— Саме тому. Ти печеш «Наполеон» тільки тоді, коли хочеш когось допитати.

Мама відкинулася на спинку стільця й розсміялася так голосно, що, мабуть, почули сусіди знизу.

— Нікого я не збираюся допитувати.

— Збираєшся.

— Я просто поставлю кілька запитань.

— Яких?

— Ну… — Вона почала загинати пальці. — Які в нього плани. Чи добре він водить, бо він тебе возить.  Чи не курить…

Я на секунду завмерла, згадавши запах сигарет від Артема, і поспішно сказала:

— Мамо, це вже допит.

— Це турбота.

— Ти уявляєш, як я сидітиму за столом, поки ти його розпитуватимеш, ким він бачить себе через десять років?