Глава 59

Його родина виявилася зовсім не такою, якою я встигла намалювати її собі дорогою. Я чомусь чекала стриманості, незручних запитань і того особливого відчуття, коли тебе ніби розглядають під мікроскопом, намагаючись зрозуміти, чи достатньо ти хороша для їхнього сина. Натомість уже за перші кілька годин я зрозуміла, що нервувала даремно. Мама Артема постійно питала, чи мені зручно, чи я не втомилася після дороги, чи хочу ще чаю, його батько жартував так легко й природно, ніби знав мене не перший день, а дідусь, коли нарешті приїхав, узагалі зустрів мене словами: «Ну нарешті привіз когось нормального», після чого міцно потиснув мені руку й одразу покликав до столу.

Найгірше було те, що родичі дуже швидко підхопили тему «невістки». Хтось із тіток, ім'я якої я не встигла запам'ятати, побачивши нас із Артемом разом, весело вигукнув: «А ось і наша майбутня невістка». Його дядько засміявся, бо тепер нарешті зрозуміло, чому Артем останнім часом так рідко приїжджає додому, а дідусь і зовсім заявив, що йому треба було дожити до сімдесяти, щоб онук нарешті привіз у дім дівчину.

Я кожного разу червоніла, намагаючись перевести все на жарт, але найбільше мене дивувало те, що Артем, який зазвичай не любив, коли хтось ліз у його особисте життя, цього разу майже не дратувався. Навпаки, інколи я ловила його погляд і бачила там ледве помітну усмішку, ніби вся ця метушня навколо нас його навіть тішила.

До вечора я настільки розслабилася, що перестала стежити за кожним словом. Ми вечеряли всі разом, багато говорили, сміялися, дідусь розповідав якісь історії з Артемового дитинства, від яких той час від часу просив його замовкнути, а я тільки сміялася ще більше.

Мені подобалося бачити Артема таким.  Тут він був просто сином, онуком, племінником, людиною, яку всі навколо знали з дитинства й любили без жодних умов.

Наступного дня святкували ювілей дідуся, і я остаточно зрозуміла, наскільки велика в них родина і наскільки серйозно вони вміють організовувати свята. З самого ранку у дворі працювали люди: встановлювали декоративні конструкції, квіти, світло, фотозони, накривали столи, перевіряли музику. До обіду будинок і територія навколо виглядали так, ніби тут знімали дорогу рекламу чи весілля для якогось журналу. У дворі з'явилися високі композиції з живих квітів, акуратні столики, окремі зони для гостей, освітлення було продумане навіть під деревами, а біля одного з панорамних вікон зробили величезну фотозону зі старими сімейними фотографіями дідуся.

Гостей приїхало дуже багато. Родичі, друзі, партнери по бізнесу, знайомі сім'ї, люди, яких я бачила вперше і яких Артем, здається, знав усе життя.  

Я стояла біля одного зі столиків із келихом лимонаду, коли телефон у маленькій сумочці завібрував.

Повідомлення було від Кароліни.

«Ну що там? Ні однієї фотки мені не прислала. Я взагалі-то чекаю звіт».

Я автоматично відкрила камеру, але майже одразу завмерла.

Якщо я зараз просто сфотографую те, що відбувається навколо, Каро за секунду зрозуміє, що ніяке це не «село» в тому сенсі, який вона собі уявляє. За моєю спиною були панорамний будинок, декор, люди в дорогому одязі, офіціанти, музиканти, машини, і все це абсолютно не вкладалося в образ «хлопця з небагатої фермерської родини».

Я знайшла поглядом Артема. Він стояв неподалік і розмовляв із якимось чоловіком, але майже одразу помітив мене й підійшов.

— Що сталося?

— Нічого. Каро просить фото.

— То надішли.

Я трохи нахилила голову.

— А чому вона взагалі думає, що ти з бідної сім'ї? Ти їй спеціально так сказав?

Артем одразу зрозумів, до чого я веду.

— Ні. Вона просто по-своєму зрозуміла те, що я колись сказав про батьків.

— Про молочну продукцію?

— Так. Я сказав, що вони цим займаються. Вона чомусь вирішила, що ми тримаємо кілька корів і продаємо молоко на ринку.

Я задумалася на секунду.

— Тобто я можу їй сказати?

— Діано, можеш говорити що хочеш. Це не таємниця.

— Добре.

Я ще раз подивилася на телефон, а потім усміхнулася.

— Давай зробимо селфі. Я покажу їй, що мене тут не змусили полоти грядки.

Артем засміявся.

— Це обов'язково?

— Дуже.

Ми відійшли трохи вбік, до великого дерева на краю двору, де за нами не було видно будинок. Я підняла телефон, Артем став ближче, обійняв мене за талію, і якраз у момент, коли я натиснула кнопку, він повернув голову до мене. На фотографії я вийшла усміхненою, трохи здивованою, а він дивився не в камеру, а на мене.

Я одразу відправила фото Кароліні.

Відповідь прийшла майже миттєво.

«Боже. Ну прямо парочка року».

Я засміялася й відправила їй смайлик із закоченими очима.

— Що вона написала? — запитав Артем.

— Сказала, що ми парочка року.

У цей момент музика змінилася. Після кількох швидких композицій почалася повільна мелодія, і частина гостей поступово вийшла ближче до центру двору. Артем подивився в той бік, а потім простягнув мені руку.