Глава 58

Я все-таки заснула. Навіть не пам’ятаю, в який момент перестала стежити за дорогою і сперечатися сама з собою, що точно не зможу заснути в машині. Просто в якийсь момент музика стала тихішою, сонце перестало бити в очі, а монотонний шум шин по асфальту зробив свою справу. Коли я відкрила очі, спочатку навіть не зрозуміла, чому навколо так тихо. Машина вже стояла, двигун був заглушений, а Артем сидів поруч і щось дивився в телефоні.

Я моргнула кілька разів, потягнулася і тільки тоді повернула голову до вікна.

На кілька секунд просто застигла.

Перед нами стояв величезний будинок, і слово «будинок» навіть звучало якось занадто просто для того, що я бачила. Сучасна архітектура, величезні панорамні вікна майже на всю висоту фасаду, світлий камінь, дерево, темний метал, кілька рівнів терас. Будинок ніби був вбудований у краєвид навколо, а сам краєвид виглядав так, наче его спеціально придумали для якоїсь реклами дорогого житла: зелень, пагорби, безкрайнє небо, далеко виднілися поля. Усе було настільки красиво і гармонійно, що я кілька секунд просто дивилася мовчки.

— Вау, — нарешті сказала я. — Це твій дім?

Артем відволікся від телефону і подивився на мене.

— Так.

— Ти якось дуже скромно про це говорив.

Він усміхнувся.

— Давай вийдемо.

Я відчинила дверцята і ступила на гравійну доріжку. Після довгої дороги ноги здавалися трохи ватяними, але свіже повітря відразу привело мене до тями. Артем відкрив багажник, і саме в цей момент двері будинку відчинилися.

До нас вийшла жінка.

Спочатку я навіть не зрозуміла, хто це. Вона йшла швидко, з легкою посмішкою, і виглядала настільки молодо, що в мене в голові не склалося жодної логічної версії. Мініатюрна, доглянута, дуже красива, з ідеально вкладеним волоссям, у світлому костюмі, який сидів на ній бездоганно. У ній було щось дуже витончене і водночас абсолютно природне.

Вона підійшла прямо до Артема.

— Нарешті, — сказала вона і обійняла його.

Артем теж обійняв її, і вона поцілувала його в щоку. У цьому жесті було стільки звичності й тепла, що я нарешті зрозуміла, хто переді мною.

Мама.

Я, мабуть, навіть трохи витріщилася.

Вони відступили одне від одного, і Артем повернувся до мене.

— Діано, це моя мама. Елеонора.

Елеонора подивилася на мене з явною цікавістю, але не так, щоб це було неприємно. Просто дуже уважно.

— Дуже рада познайомитися, — сказала я і відчула, як чомусь починаю трохи ніяковіти. — Я Діана.

— І я дуже рада.

Ми потиснули одна одній руки, хоча цей жест вийшов трохи офіційним для такої зустрічі. Елеонора усміхнулася ще ширше, а потім перевела погляд на сина.

— Артем жодного разу не приводив до нас додому дівчину, — сказала вона таким тоном, ніби повідомляла мені дуже важливу державну таємницю. — Тож я думаю, що це щось означає.

Я відразу повернула голову до Артема.

Він закотив очі.

— Мамо, давай не роби так, щоб я пожалкував про те, що взагалі когось сюди привів.

Я не стримала усмішку. Напруга, яку я відчувала всю дорогу, трохи відступила. Побачити Артема поруч із мамою було дивно, але водночас дуже мило. Він відразу ставав трохи іншим, менш стриманим, більш живим.

— Ходімо в дім, — сказала Елеонора. — Ви, напевно, втомилися.

Артем дістав наші сумки з багажника, і ми пішли за нею. Усередині будинок вразив мене ще сильніше, ніж зовні. Високі стелі, багато світла, величезні вікна, натуральний камінь і дерево, мінімум зайвих деталей. Усе виглядало дуже дорого. 

Я ще розглядала велику вітальню, коли нам назустріч вийшов чоловік.

Він був високий, міцної статури, з темним волоссям, у якому вже з’явилася сивина. Навіть без пояснень було зрозуміло, що це батько Артема. У них були дуже схожі риси обличчя, особливо погляд і лінія щелепи. Але водночас він виглядав значно старшим за Елеонору, років на десять точно, і через це різниця одразу кидалася в очі.

— Приїхали, — сказав він і потиснув Артему руку, а потім коротко обійняв його по-чоловічому, плеснувши по плечу.

— Привіт, тату.

Потім чоловік подивився на мене.

— А це, я так розумію, Діана?

— Так, — сказав Артем. — Діано, це мій батько.

— Дуже приємно познайомитися, — сказала я.

— Взаємно. Артем про тебе згадував.

Я моментально глянула на нього.

— Правда?

Артем ледь помітно нахмурився.

— Тату.

Його батько усміхнувся.

— Добре, мовчу.

Мені стало ще цікавіше, що саме він говорив, але питати при всіх я, звичайно, не стала.

— А де дідусь? — запитав Артем, озираючись.