Глава 57

Ми були в дорозі вже майже дві години, коли телефон, що лежав у мене на колінах, коротко завібрував. За вікном тягнулися довгі смуги полів, невеликі містечка змінювалися заправками й придорожніми кафе, а Артем мовчки вів машину, час від часу поглядаючи на навігатор. Я розблокувала екран і відразу побачила повідомлення від Кароліни.

«Не забудь мені все розповісти. І фотки зроби обов'язково. Мені ж цікаво, як пройде велике знайомство з родиною».

Я мимоволі усміхнулася.

«Звичайно, Кароліно. Я вже зрозуміла, що звіт має бути детальний», — написала я у відповідь, додавши смайлик, а потім, трохи подумавши, запитала: «А у вас зі Стасом як?»

«Все супер. Ми на цих вихідних теж їдемо відпочивати. Стас забронював нам шале при якомусь дуже відомому SPA-комплексі. Там ніч коштує як наша стипендія за рік, уявляєш? Басейни просто в горах, приватна сауна, ресторан, масажі. Так що в мене буде культурна програма, а не як у тебе — поїздка в якесь село знайомитися з бабусями».

Я тихо засміялася й відправила їй смайлик, що плаче від сміху. Навіть відповідати щось про «якесь село» не стала. Якби Каро знала, до якого саме «села» ми їдемо і кому там належать земля, заводи й половина всього, що вона уявляла собі сільським господарством, її реакція, мабуть, була б окремою розвагою.

Але я знову відчула те саме внутрішнє гальмо, яке останнім часом усе частіше зупиняло мене, коли хотілося щось розповісти про Артема. Це була його родина, його дім, його життя, і чомусь мені здавалося неправильним перетворювати все це на чергову тему для наших із Каро переписок.

Я заблокувала телефон і поклала його в сумочку, а потім повернула голову до Артема. Він тримав кермо однією рукою, другою час від часу переключав музику на панелі, і виглядав напрочуд спокійним. Я ж, навпаки, з кожною годиною починала нервувати все сильніше, хоча намагалася це приховувати.

— Що там Каро? — запитав він, не відводячи очей від дороги.

— Вимагає повний звіт і фотографії з твого сімейного ювілею.

— Звичайно.

— А ще повідомила, що вони зі Стасом їдуть у якийсь неймовірно дорогий SPA-комплекс, тому моя подорож «в якесь село» її не вражає.

На губах Артема з'явилася коротка усмішка.

— Нехай живе спокійно ще трохи.

Я повернулася до нього.

— Ти навмисно нічого їй не розповідаєш?

— А навіщо?

— Не знаю. Просто... вона досі думає, що твої батьки буквально продають молоко десь на ринку.

— Це її версія, не моя.

— Але ти ж міг виправити.

Артем нарешті глянув на мене.

— Діано, я колись сказав їй, що моя родина займається молочною продукцією. Вона вирішила все інше сама. Я не бачу сенсу ходити за людиною й пояснювати: «Ні, ти не зрозуміла, ми не бідні, поважай мене більше».

Я замовкла на секунду, а потім тихо засміялася.

— Коли ти так говориш, звучить справді безглуздо.

— Саме так.

Ми проїхали ще кілька кілометрів, і я вже почала відчувати легкий голод, хоча зранку мама буквально змусила мене нормально поснідати перед дорогою. Артем ніби прочитав думки.

— Ти не проголодалася?

— Трохи.

— Попереду буде заправка. Там є невелике кафе. Нічого особливого, але хот-доги нормальні.

— Звучить як реклама року.

— Я стараюся не завищувати очікування.

— Тоді зупиняйся.

Заправка з'явилася хвилин за десять. Артем припаркував машину трохи осторонь, ми зайшли всередину й через кілька хвилин вийшли з двома хот-догами та кавою в паперових стаканчиках. День був теплий, і після двох годин у машині стояти на свіжому повітрі було приємно. Артем сперся спиною об капот, а я влаштувалася поруч, обережно тримаючи каву, щоб не облитися.

— Я думала, люди з такою родиною, як у тебе, не їдять хот-доги на заправках, — сказала я, відкусивши шматочок.

Артем повернув до мене голову.

— А що ми їмо?

— Не знаю. Щось із трюфелями.

— Постійно.

— Серйозно?

— Особливо на сніданок. Трюфелі, чорна ікра, шампанське. Потім сімейна рада біля каміна.

Я пирснула зі сміху й мало не подавилася.

— Ти жахливий.

— Ти сама почала.

Я витерла куточок губ серветкою й подивилася на нього вже уважніше.

— Просто це досі трохи дивно.

— Що саме?

— Усе. Я весь час відкриваю про тебе щось нове. Спочатку думала, що ти звичайний студент, потім виявилося, що в тебе крута машина, заводи, земля, тепер я їду на ювілей до твоєї родини... Інколи мені здається, що я знаю тебе дуже мало.

Він перестав усміхатися, але не напружився. Навпаки, подивився на мене якось м'якше.