Глава 56

До його квартири ми майже не говорили. Я сиділа поруч з Артемом, тримаючи його за руку, і час від часу крадькома дивилася на його профіль, на ледь стиснуті губи, на те, як він дивиться у вікно, ніби думками все ще десь далеко.

Мені хотілося запитати, що сталося, але водночас я боялася зруйнувати те крихке відчуття близькості, яке виникло між нами після того, як ми втекли з клубу. Я вирішила, що спитаю пізніше, коли ми залишимося наодинці.

Та щойно за нами зачинилися двері квартири, я не встигла сказати нічого.

Артем повернувся до мене так різко, що я тільки встигла відступити на пів кроку, перш ніж його долоні опинилися на моїй талії. У наступну мить він уже цілував мене, жадібно, майже відчайдушно, ніби весь вечір стримував у собі щось, що тепер нарешті вирвалося назовні.

Від несподіванки я тихо видихнула йому в губи, але майже відразу відповіла, обійнявши його за шию. Поцілунок був зовсім не схожий на ті, до яких я вже встигла звикнути. У ньому не було звичної повільності, дражливої ніжності чи гри; Артем притискав мене до себе так міцно, наче боявся, що я можу зникнути, і від цієї сили в мене підкошувалися коліна.

Я навіть не помітила, як моя сумочка впала десь біля дверей. Артем відступив разом зі мною в глиб квартири, не відриваючись від моїх губ, і я сміялася крізь поцілунок, коли мало не зачепилася підбором за край килима. Він підхопив мене за талію, вирівнюючи, і лише на секунду відірвався, щоб подивитися мені в очі.

— Все добре? — тихо запитав він.

Його голос був хрипким.

— Так.

Я навіть не впізнала власного голосу.

Він знову поцілував мене, цього разу трохи повільніше, але від цього не менш нетерпляче, і я остаточно перестала думати про клуб, Каро, Стаса й дивну поведінку Артема весь вечір. Залишилося тільки відчуття його рук, тепла його тіла й того, наскільки сильно він зараз хотів бути ближче. Ми рухалися квартирою майже навпомацки, зупиняючись то біля стіни, то біля дверей спальні, і кожен новий дотик відгукувався в мені хвилею, від якої ставало важко дихати.

Коли ми дісталися ліжка, світ за межами кімнати перестав існувати. Артем був одночасно нетерплячим і дивовижно уважним, ніби поспішав, але все одно стежив за кожною моєю реакцією. Його поцілунки ковзали по шиї, плечах, ключицях, і я відчувала, як поступово зникає напруга, що залишилася після вечора. У якийсь момент я зрозуміла, що міцно тримаюся за нього, ніби саме так і повинно бути, ніби поруч із ним можна перестати контролювати кожен рух і просто довіритися.

А далі все змішалося: його тихий голос, моє ім'я на його губах, тепле світло з коридору, що пробивалося крізь напіввідчинені двері, наше важке дихання й відчуття, що цього разу між нами було щось значно сильніше за звичайну пристрасть. Мені здавалося, він намагався не просто бути зі мною, а щось довести — можливо, собі, можливо, мені. Я не знала що саме й у ту мить не хотіла знати.

Коли все нарешті стихло, я ще довго лежала поруч, намагаючись вирівняти дихання. Артем був на спині, одна рука лежала під моєю головою, а другою він повільно проводив пальцями по моєму плечу. Я притиснулася до нього, поклавши долоню на груди, і слухала, як поступово сповільнюється його серце.

Було тихо.

Не та незручна тиша, що виникає, коли людям нічого сказати, а інша — тепла, майже домашня. Така, в якій не потрібно поспішати заповнювати кожну секунду словами.

Я вже починала засинати, коли Артем раптом заговорив.

— Поїдеш зі мною наступними вихідними додому?

Спочатку я навіть не зрозуміла, що він має на увазі.

Підняла голову й подивилася на нього.

— Додому?

— До батьків. — Він провів пальцями по моєму волоссю, ніби говорив про щось абсолютно звичайне. — У дідуся ювілей. Сімдесят років. Збереться вся родина.

Я остаточно прокинулася.

— І ти хочеш, щоб я поїхала?

Артем подивився на мене так, ніби моє здивування було дивним.

— Хочу.

— Навіщо?

Він усміхнувся.

— Тому що я хочу тебе їм представити.

Кілька секунд я просто дивилася на нього, намагаючись усвідомити сказане. Познайомити з родиною. Не випадково зустріти когось із його родичів, як тоді з Денисом, не заїхати кудись на годину, а поїхати разом на сімейний ювілей, де будуть його батьки, дідусь, родичі, люди, які знають його все життя.

Від самої думки в животі одразу все стислося.

— Артеме, це якось дуже… серйозно.

— Саме тому й кличу.

Я опустила голову назад йому на груди, але спокій уже зник. Перед очима миттєво виникла ціла картина: величезний будинок, його родина, дідусь, який, судячи з розповідей Дениса, мав досить сильний характер, мама Артема, про яку я майже нічого не знала, купа людей, які дивитимуться на мене й думатимуть, чому саме мене він привіз.

— Я трохи не готова до такого, — зізналася я. — А раптом я їм не сподобаюся?

Артем тихо засміявся.

— Як ти можеш комусь не сподобатися?