Глава 51

Наступні два тижні пролетіли так швидко, що я майже не помітила, як звикла до присутності Артема у своєму житті. Ми бачилися в університеті, зустрічалися після занять, іноді просто їхали кудись повечеряти, а іноді він забирав мене без жодного плану, і ми годинами каталися містом, пили каву або гуляли, розмовляючи про все на світі.

Мені подобалося навіть не те, куди саме ми ходили, а саме відчуття, що тепер у моєму житті є людина, якій можна написати посеред дня якусь дурницю, побачити її ім'я на екрані телефона й одразу усміхнутися. Мабуть, саме тому новина про те, що Артем на тиждень їде за кордон на студентську медичну конференцію, засмутила мене значно сильніше, ніж я хотіла йому показати.

Я намагалася переконати себе, що сім днів — це взагалі ніщо. Ми обоє дорослі люди, у нас навчання, справи, власне життя, та й Артем їхав не розважатися, а на конференцію, куди, як я зрозуміла з його розповідей, потрапити було не так просто. Проте вже на другий день я почала сумувати за ним так, ніби він поїхав щонайменше на пів року. Найгірше було те, що нормально поговорити нам майже не вдавалося. Вранці він ішов на лекції та секції, потім у них були зустрічі, презентації й вечері з учасниками, а через різницю в часі ми постійно розминалися.

За весь тиждень ми обмінялися лише кількома короткими повідомленнями й двічі поговорили телефоном, причому одна з розмов тривала хвилин п'ять, перш ніж його хтось покликав.

Кароліну мої страждання страшенно веселили. Варто було мені втретє за пару перевірити телефон, як вона одразу запитувала, чи не загубився мій «фермер» десь за кордоном, а коли одного разу я зізналася, що Артем не відповідає вже майже весь день, порадила звернутися в поліцію й оголосити міжнародний розшук.

Я огризалася, забирала в неї свої конспекти, коли вона малювала на полях сердечка з нашими ініціалами, і робила вигляд, що зовсім не рахую дні до його повернення, хоча насправді чудово знала, коли приземлиться його літак.

Тому, коли наступного понеділка я нарешті побачила Артема в університеті, мені знадобилося неабияке зусилля, щоб не кинутися до нього просто посеред коридору. Він виглядав трохи втомленим після поїздки, але щасливим, привіз мені маленький подарунок і, здається, теж скучив, хоча говорив про це значно спокійніше, ніж я. Уже до обіду мені знову здавалося, що він нікуди не їхав і все повернулося на свої місця.

Ми втрьох сиділи в університетській їдальні за столиком біля вікна. Артем розповідав щось смішне про одного з професорів на конференції, я їла салат і час від часу ловила себе на тому, що просто дивлюся на нього замість того, щоб слухати, а Кароліна сиділа навпроти й уже двічі багатозначно закочувала очі, помічаючи мої погляди.

— До речі, — раптом сказала вона, відкладаючи виделку. — У мене є геніальна ідея.

— Коли ти починаєш із цих слів, зазвичай нічого хорошого не відбувається, — зауважив Артем.

— Тебе ніхто не питав. — Каро навіть не подивилася на нього. — Ми зі Стасом у п'ятницю йдемо в кіно. Там прем'єра якогось нового трилера, він уже купив квитки. Давайте з нами.

Я одразу перестала усміхатися.

Про Стаса за останній тиждень я чула достатньо, щоб зовсім не горіти бажанням знайомитися з ним ближче. Кароліна вже кілька разів ходила з ним на побачення, постійно розповідала про дорогі ресторани, клуби, подарунки й машину, яку йому купив батько, але чомусь жодного разу не сказала нічого такого, після чого мені стало б цікаво дізнатися, який він сам. Усі її історії про нього зводилися переважно до грошей і зв'язків його родини.

— Подвійне побачення? — уточнила я.

— Саме так. Буде весело. 

— Не думаю, що це гарна ідея... — почала я й подивилася на Артема, майже впевнена, що він зараз підтримає мене.

Чомусь мені здавалося, що він точно відмовиться. За весь час наших стосунків ми майже завжди проводили вечори вдвох, і я вже знала, що великі компанії він не дуже любить. До того ж після тижневої розлуки мені самій хотілося побути з ним наодинці, а не сидіти в кіно зі Стасом, якого я навіть не знала.

Артем, однак, лише на секунду задумався, а потім спокійно знизав плечима.

— Чому ні? Давайте сходимо.

Я здивовано подивилася на нього.

— Серйозно?

— А що такого? — Він узяв свою чашку й зробив ковток кави. — Один вечір переживемо.

— Ось! — Кароліна переможно вказала на нього виделкою. — Хоч хтось тут уміє нормально розважатися. Тоді вирішено. Ми зі Стасом заїдемо за вами.

— Не треба, — майже одразу відповів Артем.

Каро підняла на нього очі.

— Чому?

— Просто зустрінемося вже біля кінотеатру. Так буде зручніше.

На якусь мить мені здалося, що в його голосі з'явилася ледь помітна твердість, хоча вираз обличчя залишався абсолютно спокійним.

— Ну, як хочеш, — Кароліна знизала плечима. 

Вона знову взялася за їжу, а я крадькома подивилася на Артема, намагаючись зрозуміти, чому він так легко погодився. Ще хвилину тому я була майже впевнена, що подвійне побачення з Кароліною — останнє, на що він захоче витратити перший вільний вечір після повернення.