Глава 49

Артем відчинив двері номера й пропустив мене вперед, а сам зайшов слідом. Я зробила кілька кроків і мимоволі озирнулася. Номер виявився просторим і дуже затишним: приглушене тепле світло, величезне ліжко, крісло біля панорамного вікна, за яким у темряві ледь вгадувалися обриси полів і поодинокі вогники вздовж території готелю. Десь там, зовсім поруч, були стайні, де ще годину тому я сміялася, боячись відпустити сідло хоча б на секунду, а тепер стояла тут і хвилювалася чомусь набагато сильніше.

— Тут гарно, — сказала я, поклавши сумочку на столик біля дверей.

— Тобі подобається?

— Дуже.

Я ще дивилася у вікно, коли почула його кроки за спиною, а за мить Артем обійняв мене. Його долоні лягли на мою талію, повільно ковзнули нижче, до стегон, і я відчула його губи на шиї.

По шкірі одразу розсипалися мурашки, а весь мій показний спокій, який я так старанно зберігала внизу, зникло без сліду. Я заплющила очі й відкинула голову йому на плече, відчуваючи, як серце починає битися швидше від кожного нового поцілунку.

Минулого разу я боялася майже всього, що відбувалося між нами, тому що не знала, чого чекати, як поводитися і чи не розчарую його своєю недосвідченістю. Сьогодні страх нікуди не зник повністю, але став іншим. Тепер до нього домішувалося передчуття, бо я вже знала, наскільки сильно на мене діють його дотики і як легко поруч із ним забути про все навколо.

Артем розвернув мене до себе й кілька секунд просто дивився в очі, наче все ще залишав мені можливість передумати. Я не дала йому нічого запитати, сама обхопила руками за шею й потягнулася до його губ.

Він усміхнувся просто в поцілунок.

Цього разу між нами вже не було тієї незручної невпевненості, що переслідувала мене вперше. Я все ще соромилася, коли його пальці торкалися застібок мого одягу, все ще відводила погляд, коли речей на нас ставало дедалі менше, але разом із соромом приходило зовсім інше відчуття. Мені подобалося, як він дивився на мене, і поступово я перестала думати про те, чи все роблю правильно.

Ми опинилися біля ліжка майже непомітно для мене. Артем знову поцілував мене, і я відповіла вже значно сміливіше, притискаючись до нього й відчуваючи, як хвилювання перетворюється на знайоме тепло. Коли він на секунду відсторонився, я розплющила очі й зустріла його погляд.

— Що? — тихо запитала я.

— Нічого. Просто дивлюся.

— Не дивись так, мені ніяково.

— Пізно соромитися, Діано.

Я тихо засміялася й потягнула його назад до себе, щоб він не бачив, як знову почервоніли мої щоки.

Цього вечора все справді було інакше. Нікуди не потрібно було поспішати, я вже не боялася невідомості, а Артем був настільки уважним до кожної моєї реакції, що незабаром я зовсім перестала аналізувати те, що відбувається. Залишилися тільки його поцілунки, тепло обіймів, тихі слова й відчуття дивовижної близькості, яке виявилося для мене навіть важливішим за саму фізичну сторону того, що відбувалося між нами.

Пізніше я лежала поруч із ним, сховавшись під ковдрою, й дивилася крізь панорамне вікно на нічне небо. Артем обіймав мене однією рукою, а я влаштувала голову в нього на грудях і слухала рівний стукіт серця, поступово заспокоюючись після всіх емоцій цього вечора.

Мені було добре. Настільки добре, що навіть трохи страшно.

Усе між нами відбувалося надто швидко. Ще зовсім недавно я майже не знала Артема, потім випадково потрапила з ним на побачення всліпу, а тепер лежала в його обіймах у готельному номері за містом і ловила себе на тому, що мені зовсім не хочеться повертатися додому.

Я підняла голову й подивилася на нього. Артем лежав із заплющеними очима, розслаблений і, здається, абсолютно задоволений життям.

— Ти спиш? — тихо запитала я.

— Ні.

— А чому очі закрив?

— Потому що мені добре.

Я усміхнулася й знову влаштувалася в нього на грудях.

Мені теж було добре.