Глава 48

У стайні ми провели значно більше часу, ніж я очікувала. Артем показував мені коней, розповідав про породи, пояснював, чому одні спокійніші, а до інших без досвіду краще навіть не підходити, і я з подивом слухала його, намагаючись зрозуміти, звідки він узагалі стільки всього знає.

Виявилося, в дитинстві він часто бував тут із дядьком і навіть кілька років займався верховою їздою, тож моя перша спроба сісти на коня пройшла під його пильним наглядом.

Спочатку мені здавалося, що я зараз просто зісковзну вниз, але Артем ішов поруч, тримаючи коня за повід, постійно підбадьорював мене й сміявся щоразу, коли я занадто сильно стискала коліна від страху.

Уже хвилин за десять я трохи розслабилася і навіть почала отримувати задоволення, хоча від пропозиції спробувати проїхатися самостійно категорично відмовилася.

Коли ми нарешті вийшли зі стайні, я почувалася приємно втомленою й водночас такою щасливою, що не хотілося, аби цей вечір закінчувався. Артем узяв мене за руку й замість парковки повів у протилежний бік, де за деревами виднілася велика будівля з освітленими балконами. Здалеку я прийняла її за ще одну частину комплексу, але, підійшовши ближче, побачила скляні двері, просторий хол і людей із валізами біля входу.

— Це готель? — здивовано запитала я.

— Так. Він належить не моєму дядькові, якщо ти про це подумала, — засміявся Артем, помітивши мій погляд. — Просто території межують. Це один із найдорожчих заміських готелів у цьому районі, і стайня для них свого роду частина концепції. Гості можуть спостерігати за кіньми під час заїздів, замовляти прогулянки, уроки верхової їзди. З номерів на тому боці навіть видно тренувальне поле.

— Гарно придумали.

Я підняла голову, розглядаючи освітлені вікна верхніх поверхів, і чомусь одразу відчула, як у животі з'явилося знайоме хвилювання. До цього моменту я навіть не замислювалася, що поруч зі стайнею може бути готель. А тепер раптом надто добре усвідомила його присутність.

Ми зайшли до ресторану на першому поверсі й сіли за невеликий столик біля вікна. Вечеря була чудовою, Артем багато жартував, розпитував, чи сподобалася мені верхова їзда, а я намагалася підтримувати розмову й поводитися як завжди, хоча думки раз у раз поверталися зовсім не до їжі. За весь вечір він жодного разу мене не поцілував. Тримав за руку, торкався моєї спини, коли пропускав уперед, кілька разів прибирав волосся з мого обличчя, але на цьому все закінчувалося, і я поступово починала відчувати себе трохи розгубленою.

Після того, що сталося між нами минулого разу, я не знала, як узагалі мають поводитися люди далі. Чи змінюється щось після першої близькості? Чи можна тепер самій показати, що мені хочеться повторення, не виглядаючи при цьому надто нав'язливою? Я була настільки недосвідченою в усьому цьому, що часом сама собі здавалася смішною. Поки Артем щось розповідав про навчання, я слухала його впіввуха й мимоволі поглядала на ліфти в іншому кінці холу, думаючи про номери нагорі.

Він же не просто так привіз мене саме сюди?

Від цієї думки щоки миттєво ставали гарячими. Я згадувала нашу минулу ніч, його обійми, поцілунки, відчуття близькості, яке ще кілька днів тому було для мене абсолютно незнайомим, і тепер мені страшенно хотілося знову залишитися з ним наодинці. Цього разу без тієї паніки, яка переслідувала мене першого разу, без страху зробити щось неправильно, без постійної думки про власну недосвідченість. Мені просто хотілося бути поруч із ним і зрозуміти, чи буде вдруге так само хвилююче.

Коли офіціант забрав наші тарілки, я глянула на годинник і здивувалася, побачивши, що вже майже одинадцята. Артем допив воду, відсунув стілець і підвівся.

— Ну що, поїхали? Відвезу тебе додому. Твоя мама, напевно, вже хвилюється.

Усе моє піднесення миттєво змінилося розчаруванням.

Серйозно?

Він справді збирався просто відвезти мене додому?

Я теж підвелася й, відчуваючи, як від збентеження починають горіти вуха, поправила ремінець сумочки.

— Я взагалі-то вже доросла, тож чому ти думаєш, що мама контролює, о котрій я повертаюся додому?

На кілька секунд він завмер, а потім вираз його обличчя змінився. На губах повільно з'явилася усмішка, а в очах спалахнуло щось таке, від чого моє серце одразу забилося швидше.

— А-а, — протягнув він, ніби тільки зараз зрозумів, що саме я намагалася йому сказати. — Тобто додому ти не поспішаєш?

Я хотіла відповісти якомога спокійніше, але замість цього лише похитала головою.

— Не дуже.

Артем кілька секунд дивився мені просто в очі, і від цього погляду стало ще спекотніше.

— Тоді, може, піднімемося в номер? — нарешті запитав він. — Я попросив забронювати один для мене про всяк випадок.

Ось тепер я точно почервоніла до коренів волосся. Хотілося провалитися крізь підлогу від усвідомлення того, наскільки очевидними, мабуть, були мої натяки останні кілька хвилин, але водночас усередині вже розливалося передчуття, від якого пальці ледь помітно тремтіли.

— Я не проти, — тихо відповіла я.

— Точно?

Я підняла на нього очі й кивнула вже впевненіше.