Глава 47

Коли я знову вийшла з під'їзду, Артем чекав на тому самому місці, спершись на машину, і від самої думки, що попереду в нас цілий вечір, настрій став ще кращим. Я швидко підійшла до нього, отримала ще один короткий поцілунок  й сіла на пасажирське сидіння, а вже за кілька хвилин ми виїхали з двору. Я майже одразу спробувала випитати, куди він мене везе, але Артем лише загадково посміхнувся й сказав, що цього разу нічого не розповість, бо я все одно скоро сама побачу.

— Хоч натякни. Це далеко?

— Не дуже.

— На вулиці чи в приміщенні?

— Діано.

— Що? Я просто хочу знати, чи правильно одягнулася.

— Правильно, — він кинув на мене короткий погляд і всміхнувся. — Тобі взагалі складно одягнутися неправильно.

Я відвернулася до вікна, намагаючись приховати задоволену усмішку. Останнім часом Артем робив мені стільки компліментів, що я мала б уже звикнути, але чомусь кожен наступний діяв не гірше за перший. Поруч із ним я постійно почувалася красивою, бажаною, особливою, і це було абсолютно нове для мене відчуття, до якого я поки що лише вчилася звикати.

Телефон Артема, що лежав біля коробки передач, раптом засвітився від вхідного повідомлення. Він взяв його, швидко глянув на екран, але навіть не торкнувся його і поставив екраном вниз. За кілька хвилин прийшло ще одне, потім хтось зателефонував. Артем скинув виклик кнопкою на кермі й продовжив їхати, ніби нічого не сталося, хоча я мимоволі звернула на це увагу. 

— У тебе сьогодні якийсь дуже популярний вечір, — пожартувала я, коли телефон задзвонив знову.

Артем глянув на екран і цього разу несподівано простягнув мені телефон.

— Це Каро. Візьми, будь ласка. Я за кермом не можу відповісти.

Моя рука завмерла в повітрі.

— Каро?

— Ага.

Я взяла телефон і подивилася на екран, де справді висвічувалося її ім'я.

Усередині неприємно ворухнулося якесь дивне почуття.

Чому Кароліна дзвонить Артемові о такій годині?

Вона чудово знала, що ми сьогодні разом. Більше того, кілька годин тому сама жартувала над нами в університеті й обурювалася, що я проміняла наш СПА на побачення. Звичайно, вони давно були знайомі й спілкувалися задовго до того, як ми з Артемом почали зустрічатися, тому нічого дивного в самому дзвінку не було. І все ж я відчула легкий укол ревнощів, який одразу ж спробувала придушити.

Я провела пальцем по екрану.

— Привіт, це я. Що ти хотіла? Артем за кермом, не може відповісти.

На тому кінці запала коротка тиша.

— Діана?

— Ну так.

— Я... е-е-е... — Кароліна чомусь зам'ялася. — А, точно. Артем обіцяв мені віддати свої старі конспекти й деякі матеріали з четвертого курсу. Хотіла нагадати, щоб він не забув.

— Добре, я йому передам.

— Ага. Дякую.

— Тоді до завтра.

— До завтра.

Я завершила виклик і поклала телефон назад біля коробки передач.

— Каро сказала, що ти обіцяв віддати їй якісь старі конспекти й навчальні матеріали. Просила не забути.

Артем на секунду замовк, а потім якось дивно всміхнувся, не відриваючи погляду від дороги.

— Точно. Зовсім забув.

Я подивилася на нього трохи довше, ніж збиралася. Може, мені здалося, але в його усмішці було щось таке, ніби він зрозумів значно більше, ніж сказала Кароліна. Запитати хотілося, проте я вчасно зупинила себе. Це було б уже смішно. Не влаштовувати ж допит через те, що подруга попросила в старшокурсника конспекти.

До того ж дуже скоро мені стало не до Кароліни. Ми виїхали за межі міста, і за вікнами замість освітлених багатоповерхівок потягнулися темні поля, невеликі поселення й рідкісні придорожні ліхтарі. Я знову почала допитуватися, куди ми їдемо, але Артем уперто не здавався, лише час від часу поглядав на мене з усмішкою, очевидно насолоджуючись моєю цікавістю.

Приблизно через пів години він звернув із головної дороги. Попереду з'явилася довга огорожа, за якою в темряві виднілися низькі будівлі з  вогнями у вікнах, а трохи далі — великі загони. Лише коли машина зупинилася на просторому майданчику й я побачила на одному з будинків стилізований силует коня, нарешті зрозуміла, куди він мене привіз.

— Стайня? — я повернулася до нього, не приховуючи захоплення.

— Вгадала із першого разу.

Я вже відстебнула ремінь і визирнула у вікно. Навіть у темряві місце виглядало неймовірно затишним: уздовж доріжок горіли невисокі ліхтарі, дерев'яні будівлі потопали в теплому світлі, а десь неподалік чулося тихе іржання коней. За огорожею простягалися поля, межі яких губилися в темряві, і я одразу пошкодувала, що ми не приїхали сюди вдень.

— Боже, як тут красиво. Шкода тільки, що вже темно.

— Наступного разу приїдемо вдень, — легко відповів Артем, ніби вже навіть не сумнівався, що це «наступного разу» в нас буде.