Глава 46

До восьмої вечора я встигла тричі перевірити макіяж, двічі змінити сережки й хвилин п'ять простояти перед шафою, переконуючи себе, що немає нічого дивного в тому, щоб так довго вибирати одяг для зустрічі з хлопцем, якого бачила буквально кілька годин тому. Після того вечора все між нами ніби змінилося, хоча я поки що не могла зрозуміти, як саме. Тепер, згадуючи Артема, я думала не лише про наші розмови, жарти чи побачення, а й про те, як він цілував мене, як обіймав, і від цих спогадів у грудях щоразу розливалося дивне, майже нестерпне тепло. Навіть сьогодні в університеті одного його короткого поцілунку вистачило, щоб я потім половину заняття дивилася в конспект і не розуміла жодного написаного там слова.

Телефон завібрував на ліжку, і я одразу схопила його. Артем написав, що вже внизу.

— Мамо, я пішла! — гукнула я, накидаючи куртку й перевіряючи, чи поклала телефон у сумку.

Мама визирнула з кухні, витираючи руки рушником, і уважно оглянула мене. Останні кілька днів вона робила це щоразу, коли я кудись збиралася, і мені дедалі більше здавалося, що її материнський рентген працює набагато краще за будь-яку сучасну діагностику.

— Ти сьогодні пізно?

Я вже взялася за дверну ручку, але на секунду замислилася. Насправді я поняття не мала, куди Артем мене повезе і коли ми повернемося.

— Не знаю. Ти мене не чекай, добре? Лягай спати.

Мама ледь помітно звела брови, але, на щастя, коментувати нічого не стала.

— Добре. Тільки телефон не вимикай.

— Не буду. Бувай!

Я вискочила з квартири раніше, ніж вона встигла придумати ще якесь запитання, і вже за кілька хвилин вийшла з під'їзду. Артема я помітила одразу. Він стояв біля машини, трохи нахиливши голову над телефоном, і з кимось переписувався. Я вже хотіла покликати його, але мій погляд зачепився за величезний букет білих троянд, що лежав поруч на капоті, і я мимоволі сповільнила крок.

Троянд було так багато, що першою моєю думкою стало: невже вони справді для мене?

Наче відчувши мій погляд, Артем підняв голову. Побачивши мене, він одразу заблокував телефон, сховав його в кишеню, взяв букет і рушив назустріч. Я дивилася на нього, потім на квіти й уже не могла стримати усмішку. Після ранкової коробки з інжиром я точно не чекала ще й цього.

— Привіт, — сказав він, зупинившись переді мною.

— Привіт.

Він нахилився, легко поцілував мене й простягнув троянди. Зблизька букет здавався ще більшим, і коли я прийняла його, мені довелося обхопити стебла обома руками.

Я засміялася й опустила обличчя до троянд, вдихаючи їхній свіжий, ледь відчутний аромат.

— Вони неймовірні. Дякую.

— Я радий, що тобі подобаються.

Я знову подивилася на нього, і на якусь мить мені захотілося просто стояти так і усміхатися, як дурненька. Мабуть, ніколи раніше мені не дарували настільки красивого букета без жодного приводу. День народження, Восьме березня, мамині колеги, знайомі — усе це було, але щоб хлопець просто приїхав за мною на побачення з оберемком білих троянд, бо захотів зробити мені приємно, такого в моєму житті ще не траплялося.

Артем уже відчинив переді мною дверцята машини, але раптом глянув на квіти й зупинився.

— Знаєш що, краще занеси їх додому.

— Зараз?

— Ага. Ми на кілька годин точно. Поки повернемося, вони можуть прив'янути, буде шкода.

Я притиснула букет до себе й кивнула.

— Тоді я швидко. Буквально дві хвилини.

— Я нікуди не поспішаю.

Я розвернулася й майже побігла назад до під'їзду, а дорогою знову опустила погляд на квіти. Усмішка ніяк не хотіла зникати з обличчя. Навпаки, чим довше я дивилася на троянди, тим щасливішою себе відчувала. Це було навіть трохи смішно, адже ще зовсім недавно я переконувала себе, що не збираюся ні в кого закохуватися, а тепер бігла сходами з величезним букетом і почувалася героїнею якогось романтичного фільму.

Я відчинила двері квартири й одразу почула мамині кроки.

— Ти щось забула? — запитала вона з кімнати. — Я ж казала перевірити...

Мама вийшла в коридор і замовкла, побачивши мене.

Її погляд повільно перемістився на букет, а брови поповзли вгору.

— Ого.

Я не втрималася й засміялася.

— Тільки нічого не кажи.

— Я взагалі мовчу.

— Мамо.

— Що? Я сказала лише «ого». Маю право.

Вона підійшла ближче й торкнулася однієї з троянд, а потім глянула на мене з тією самою хитрою материнською усмішкою, від якої мені одразу захотілося втекти, поки не почалися запитання.

Я простягнула їй букет.

— Постав у воду, будь ласка. Артем чекає внизу.

— Артем, значить...

— Мамо!

Вона засміялася й забрала в мене квіти.