Глава 45

— Так, давайте не будемо демонструвати свої почуття посеред університету, — голос Кароліни змусив мене остаточно повернутися до реальності. Вона багатозначно озирнулася навколо, ніби біля нас уже зібралася половина факультету. — Тут узагалі-то люди ходять.

Артем навіть не зніяковів. Навпаки, усміхнувся й, не відводячи від мене погляду, абсолютно спокійно кинув:

— Не заздри.

— Ще б пак! — Каро фиркнула й демонстративно закотила очі. — Але ми взагалі-то запізнюємося, тому милуватися одне одним будете пізніше, голубчики.

Артем нарешті перевів на неї погляд, кілька секунд дивився з таким скептичним виразом, ніби подумки вирішував, чи варто взагалі відповідати, а потім лише похитав головою. Я ж стояла між ними й ледве стримувала усмішку. Ці двоє могли сперечатися буквально через що завгодно, причому іноді мені здавалося, що їм самим це подобається значно більше, ніж вони готові визнати.

— До речі, — Артем знову повернувся до мене, і вираз його обличчя відразу став м'якшим. — У мене після університету є справи, але ввечері я буду вільний. Зустрінемося? Заїду за тобою десь о восьмій. Ти ж не зайнята?

Мені навіть не знадобилося часу, щоб подумати. Після нашого побачення я, здається, взагалі була готова бачитися з ним щодня, хоча ще тиждень тому сама б посміялася з дівчини, яка так швидко втратила голову через хлопця.

— Ні, я вільна. У мене ніяких планів.

— Зачекай, як це ніяких планів? — миттєво втрутилася Кароліна. — А СПА?

Я розгублено повернулася до неї.

— СПА?

— Діано!

І тут я згадала. Кілька днів тому ми справді домовилися після занять поїхати в новий комплекс, який відкрився неподалік від центру. Кароліна ще знайшла якусь акцію  і пів вечора переконувала мене, що нам життєво необхідні басейн, сауна й масаж після всіх наших пар.

— Точно, — винувато протягнула я. — Я зовсім забула.

— Кароліно, звикай, — незворушно втрутився Артем. — Час Діани тепер належить не тільки тобі.

— Ой, будь ласка. Ти тут без року тиждень, а вже права заявляєш.

— Просто попереджаю.

— Дуже великодушно з твого боку.

Я переводила погляд з одного на іншу, слухаючи чергову безглузду суперечку, а потім не витримала й закотила очі.

— Господи, ви можете хоч п'ять хвилин не сперечатися? Каро, давай просто перенесемо СПА на завтра.

Вона подивилася на мене з удаваною образою, притиснувши долоню до грудей.

— Гаразд, гаразд. Хоча, між іншим, я заради тебе перенесла побачення, а ти так легко пожертвувала мною заради хлопця.

— Я тобою не жертвую.

— Саме це зараз і відбувається, — заявила вона, але вже за секунду усміхнулася. — Нічого, переживу. Тоді сьогодні піду з Мішею, а завтра їдемо в СПА. 

— Домовилися.

Я засміялася й машинально глянула на годинник, після чого веселощі одразу зникли.

— Чорт, у нас заняття через п'ять хвилин! — я перехопила сумку зручніше й подивилася на Артема. — Нам не можна спізнюватися, я побігла. Побачимося ввечері.

Я вже встигла зробити крок у бік сходів, коли він торкнувся моєї руки.

— Зачекай.

— Що?

Артем зняв із плеча рюкзак, поставив його на підвіконня й почав щось шукати всередині. Я з цікавістю спостерігала за ним, поки він не витягнув невелику акуратну коробку з логотипом відомої шоколадної крамниці в центрі міста. Я кілька разів проходила повз її вітрину й завжди затримувалася біля неї довше, ніж збиралася, тому що солодощі там виглядали як маленькі витвори мистецтва, а коштували приблизно так само.

Артем простягнув коробку мені.

— Це тобі. Вранці купив дорогою до університету.

Я здивовано подивилася спочатку на коробку, потім на нього.

— Мені?

— Сподіваюся, ти любиш інжир у шоколаді.

Не знаю, чому саме цей маленький подарунок зворушив мене більше ніж наше побачення. Можливо, тому, що там усе було частиною побачення: гарне місце, вечеря, прогулянка, і я могла пояснити собі це бажанням справити на мене враження. А сьогодні він просто йшов в університет, побачив шоколад і згадав про мене. Від цієї простої думки всередині розлилося таке приємне тепло, що я знову відчула себе страшенно закоханою школяркою, хоча всіма силами намагалася не виглядати саме так.

— Люблю, — я взяла коробку, відчуваючи, як на губах сама собою з'являється усмішка. — Дуже. Дякую.

— Тоді вгадав.

— Я зараз заплачу, — пролунав поруч голос Кароліни. — Інжир у шоколаді, поцілунки в коридорі, побачення щовечора... Ще тиждень — і я почну ходити за вами з пакетом для блювання.

— Заздрощі погано впливають на колір обличчя, — спокійно зауважив Артем.

— А ти мене не дратуй, фермере.

Я ледь не засміялася вголос від останнього слова, знаючи тепер, наскільки кумедно воно звучало стосовно Артема. На мить навіть захотілося все-таки розповісти Кароліні правду й подивитися на її обличчя, але я знову стрималася. Якщо Артем захоче, сам їй колись розкаже.