Глава 44

— Ну що там у вас з Артемом? — Кароліна наздогнала мене вже після другої пари й одразу підхопила під руку, поки ми разом із потоком студентів рухалися довгим університетським коридором. — Він справді возив тебе в той гольф-клуб?

Я повернула до неї голову й здивовано звела брови.

— Ти серйозно? Ти ж сама бачила фотографії. І навіть лайк поставила.

— Фотографії я бачила, але могла ж ти просто красиво сфотографуватися біля поля й утекти, поки охорона не помітила.

Я засміялася й легенько штовхнула її плечем. Насправді фотографії вийшли неймовірними. Артем зробив їх, коли ми переходили від одного майданчика до іншого, і я навіть не знала, що він мене фотографує, доки вже дорогою назад він не показав мені цілий десяток кадрів у телефоні. На одному я стояла з ключкою на тлі безкрайнього зеленого поля, на іншому сміялася, відкинувши голову, а позаду блищала вода озера. Через білу спідницю, поло, сонце й ідеально доглянуті газони все виглядало так, ніби я не проста студентка, а представниця якоїсь старої аристократичної родини, що проводить вихідні виключно в приватних клубах.

Я не втрималася й наступного дня виклала кілька фотографій в Instagram, а потім ще хвилин десять сама ними милувалася, не вірячи, що дівчина на фото — це справді я.

— То ви все-таки грали в гольф? — не відставала Кароліна.

— Так, грали. І я навіть кілька разів нормально влучила по м'ячу.

— Неймовірно. А рахунок  навпіл поділили? — допитувалася вона і я закотила очі.

— Ні, — відповіла я. — Артем заплатив.

— За все?

— За гольф і вечерю.

— За які гроші? — вона щиро здивувалася. — Він що, витратив на одне побачення з тобою все, що заробив на підробітку? Нічого собі ти йому сподобалася, якщо він так старався тебе вразити.

Я вже відкрила рот, щоб відповісти, але чомусь зупинилася.

Ми з Кароліною зазвичай ділилися майже всім. Вона знала, коли я сварилася з мамою, яку оцінку отримала на іспиті, хто запросив мене на побачення й навіть скільки грошей залишалося на картці наприкінці місяця. За всі роки нашої дружби мені майже ніколи не спадало на думку щось від неї приховувати, а тепер слова про родину Артема ніби застрягли в горлі.

Я могла просто сказати: «Ти помиляєшся. Його сім'я дуже заможна». Розповісти про заводи, землі, агропідприємства й двоюрідного брата в Balenciaga, який випадково розкрив мені більше, ніж сам Артем, очевидно, збирався розповідати. Проте щось мене зупиняло. Можливо, тому, що Артем явно не хотів обговорювати свою сім'ю навіть зі мною, а отже, переказувати його особисті справи Кароліні було б неправильно. Принаймні так я намагалася пояснити собі власне мовчання.

Адже я їй не брехала. Артем справді запросив мене в гольф-клуб, справді все оплатив, а про більше Каро не питала.

— Може, йому просто хотілося зробити мені приємно, — нарешті відповіла я, намагаючись говорити якомога байдужіше. — Не бачу в цьому нічого дивного.

— Ага, — протягнула вона з усмішкою. — Звичайно. Просто зробити приємно.

Я вже знала цей вираз її обличчя й заздалегідь відчула недобре.

— Що?

— Нічого. Мені просто цікаво... — вона витримала театральну паузу й хитро примружилася. — Ви хоча б поцілувалися?

Я прикусила нижню губу, і цього виявилося достатньо.

Перед очима миттєво виник той вечір. Я згадала квартиру Артема, його руки, тихий голос, власне хвилювання й те неймовірне відчуття близькості, яке досі змушувало мене ніяковіти щоразу, коли я дозволяла собі про нього подумати. Щоки запалали настільки сильно, що приховати це було неможливо, і Кароліна, звичайно ж, одразу все помітила.

— О-о-о, — протягнула вона, стискаючи мою руку. — Подивіться на неї! Так ви цілувалися!

— Каро, тихіше.

— І як тобі цілуватися з ботаніком?

— Припини.

— Ні, мені справді цікаво. Ви ж навіть схожі: обоє правильні, розумні, постійно з конспектами. Може, у вас там і поцілунки за підручником?

— Господи, яка ти дурна, — я засміялася, але відчула, що червонію ще сильніше. — І взагалі, він не ботанік.

— Захищаєш уже? Все, пропала наша Діана.

Я лише похитала головою, ховаючи усмішку, і нічого більше не сказала. Розповісти їй усю правду я поки що точно не могла. У питаннях близькості я завжди була значно сором'язливішою за Кароліну, яка могла спокійно обговорювати свої побачення хоч посеред переповненого кафетерію. Та й ми зараз ішли університетським коридором, навколо снували десятки студентів, хтось із нашого курсу постійно проходив повз, тому повідомляти найкращій подрузі, що я втратила з Артемом невинність, було останнім, що мені хотілося робити в такому місці.

Ми саме повернули в бік сходів, коли хтось несподівано торкнувся моєї руки й легенько потягнув назад. Я здригнулася від несподіванки, обернулася — і на мить справді забула, що хотіла сказати Кароліні.

Переді мною стояв Артем.

Можливо, після суботнього вечора я просто почала дивитися на нього інакше, але сьогодні він здавався мені особливо красивим. Під розстебнутим білим халатом виднілася чорна сорочка, джинси робили звичний університетський образ менш офіційним, а волосся було акуратно укладене, хоча кілька пасом усе одно вперто падали на лоб. Я дивилася на нього й раптом із дивовижною ясністю усвідомила, що тепер знаю, як він цілується, як звучить його голос, коли поруч немає нікого, крім нас, і від цієї думки по тілу розлилося таке тепло, що мені довелося нагадати собі: ми взагалі-то стоїмо посеред університету.