Глава 41

Після вечері ми мовчки спустилися до парковки. Я була майже впевнена, що зараз Артем заведе двигун, ввімкне навігатор і за пів години висадить мене біля будинку, але, щойно ми виїхали з території гольф-клубу, він повернув зовсім в інший бік. За вікном швидко промайнули знайомі розв'язки, потім місто почало ставати дедалі люднішим, і лише коли я побачила широку пішохідну набережну вздовж річки, зрозуміла, що додому ми поки не їдемо.

Я не стала нічого питати.

У машині було незвично тихо. З колонок лунула якась спокійна англомовна пісня, Артем дивився лише на дорогу, час від часу переставляючи руку на кермі, а я крадькома розглядала його профіль.

Після появи Дениса він ніби змінився. Не став холодним чи грубим, але немов віддалився від мене на кілька кроків. Під час вечері він усміхався, підтримував розмову, відповідав на мої запитання, однак я весь час відчувала, що частина його думок перебуває зовсім не тут.

Я опустила погляд на кермо й лише тепер усвідомила ще одну річ.

Машина.

Чомусь я весь цей час була впевнена, що Кароліна мала рацію і він справді позичив її в когось із друзів, щоб справити на дівчат враження. Але тепер, коли я вже знала про його сім'ю й про те, що він виріс зовсім не в тій реальності, яку я собі намалювала, ця думка видалася майже смішною.

Звідки Каро взагалі взяла, що машина чужа?

І чому я навіть не засумнівалася в її словах?

Артем припаркувався неподалік від набережної, вимкнув двигун і повернувся до мене.

— Не заперечуєш, якщо трохи пройдемося?

— Звичайно.

Вечір був теплим. Над водою вже починали запалюватися ліхтарі, від річки тягнуло легкою прохолодою, а набережна була майже повністю заповнена людьми. Хтось катався на велосипедах, хтось бігав, молоді мами гуляли з візочками, а закохані парочки неквапливо йшли вздовж води, тримаючись за руки.

Я сама не помітила, як почала поглядати вниз на його долоню.

Наші руки кілька разів майже торкнулися одна одної, коли ми розминалися з перехожими, але щоразу Артем машинально відводив руку вбік, навіть не помічаючи цього.

Мені теж хотілося взяти його за руку. Просто переплести пальці й іти поруч, не думаючи ні про що. Але я не наважувалася. Та й він знову був якимось іншим.

Після гольфу мені здавалося, що між нами нарешті все стало простим. Ми сміялися, жартували, він стояв зовсім близько, навчав мене бити по м'ячу, і я була майже впевнена, що ось-ось між нами щось зміниться.

Тепер же поруч зі мною знову йшов той самий Артем, який ніби постійно тікав кудись у власні думки.

Я більше не могла цього витримувати. Якщо чесно, мені вже було страшніше жити в невідомості, ніж почути правду.

Ми саме проходили повз невеликий пірс, коли я раптом зупинилася.

— Артеме.

Він зробив ще один крок, лише тоді помітив, що мене немає поруч, і одразу повернувся.

— Так?

Між нами залишилося не більше пів метра.

Я відчула, як серце почало калатати так голосно, що, здавалося, він зараз теж його почує.

«Спитай. Зараз або ніколи.»

Я глибоко вдихнула.

— Я хотіла дещо запитати.

Він уважно дивився на мене, чекаючи продовження.

— Тобі... — я на мить заплющила очі, збираючись із силами. — Тобі хтось подобається?

На його обличчі промайнуло щире здивування. Зіниці трохи розширилися, брови ледь піднялися вгору, ніби він зовсім не очікував почути саме це запитання.

Він мовчав.

Секунду.

Другу.

Третю.

А потім дуже тихо сказав:

— Так.

У мене ніби щось обірвалося всередині. Я навіть не одразу зрозуміла, що перестала дихати.

Ну звісно. Яка ж я дурна.

Увесь цей час мені лише здавалося, що між нами є щось особливе. Я сама придумала ці погляди, ці усмішки, випадкові дотики, навчання гри в гольф... А він просто був вихованим, уважним хлопцем. Не більше.

Я опустила очі, відчуваючи, як щоки починають палати вже не від збентеження, а від сорому.

Невже весь цей час я нав'язувалася йому? Невже він запросив мене на побачення лише тому, що не хотів образити?

Я вже відкрила рот, щоб сказати щось на кшталт: «Я зрозуміла», але не встигла.

Артем несподівано зробив крок уперед. Його долоня обережно торкнулася моєї щоки. Я навіть не встигла зрозуміти, що відбувається. Він нахилився зовсім близько, і за мить його губи м'яко торкнулися моїх.

Світ навколо просто перестав існувати.

Я більше не чула шуму річки, голосів людей, музики, що долинала з кафе неподалік. Здавалося, усе це розчинилося десь далеко, залишивши тільки тепло його долоні на моїй щоці й ніжний, зовсім неквапливий поцілунок, від якого в мене тремтіло все тіло.