Глава 39

Ресторан виявився майже таким самим красивим, як і весь гольф-клуб. Панорамні вікна займали цілу стіну, відкриваючи вид на бездоганно зелені поля, вузенькі доріжки, озеро, над яким ліниво кружляли чайки, і людей, що неспішно переходили від лунки до лунки. На якусь мить мені здалося, що ми взагалі опинилися не за двадцять кілометрів від міста, а десь у зовсім іншій країні.

Офіціант провів нас до столика біля самого вікна.

Я сіла навпроти Артема й не втрималася, щоб ще раз не озирнутися навколо.

Ми відкрили меню, хоча я майже не дивилася в нього. Якщо чесно, мене значно більше цікавив хлопець, який сидів навпроти.

За останні кілька годин я встигла побачити Артема зовсім з іншого боку. В університеті він завжди здавався мені трохи сором'язливим, спокійним, навіть замкнутим. Тут же він поводився зовсім інакше — упевнено розмовляв із персоналом, жартував із тренером, який проходив повз, вітався з людьми, що, очевидно, його знали.

Найдивніше було те, наскільки природно він почувався в цьому місці.

Наче приїжджав сюди не вперше. Наче гольф був для нього звичною справою.

Я згадала слова Кароліни про те, що це дуже дороге задоволення, і мимоволі замислилася.

Може, він справді давно відкладає гроші?

Або має якусь знижку?

Чи, можливо, працює тут?

Запитати було трохи ніяково.

— Про що задумалася? — усміхнувся Артем.

Я швидко відвела погляд від його обличчя.

— Та ні про що.

— Неправда.

— Чому?

— Бо коли ти думаєш, починаєш трохи хмурити лоба.

Я машинально торкнулася чола.

— Серйозно?

Він тихо засміявся.

— Так.

Підійшов офіціант, і ми замовили обід. Я обрала легкий салат із куркою та лимонад, Артем замовив стейк і чорну каву.

Біля нашого столика раптом пролунав веселий чоловічий голос.

— Артеме? Невже це ти?

Ми одночасно підняли голови.

Поруч стояв високий хлопець приблизно такого ж віку, як Артем. Він широко усміхався, але найперше, що кинулося мені в очі, — це дорогий годинник на зап'ясті, новенькі кросівки Balenciaga й поло відомого бренду, логотип якого я нещодавно бачила у вітрині одного з магазинів.

На відміну від незнайомця, Артем зовсім не виглядав щасливим від цієї зустрічі. Навпаки. Його усмішка зникла так швидко, ніби її й не було.

— Привіт, Денисе.

— От так зустріч! — хлопець засміявся. — Радий тебе бачити. Тільки скажи чесно, чому ти нас вічно уникаєш?

Артем спокійно відкинувся на спинку стільця.

— Бо в мене немає часу на тусовки.

— Ага, звичайно.

Денис демонстративно перевів погляд на мене.

— Значить, часу на тусовки немає, а на побачення з такими красунями — є.

Я остаточно зніяковіла.

— До речі, привіт, — він простягнув мені руку. — Я Денис. Двоюрідний брат цього похмурого генія.

— Діана, — усміхнулася я у відповідь.

— Дуже приємно.

Він уважно подивився спочатку на мене, потім на Артема й хитро примружився.

— Ну що, може, дозволите мені до вас приєднатися? Не заважатиму.

— Ні, — спокійно відповів Артем.

Денис зробив вигляд, що не почув.

— Та годі тобі. Посидимо хвилин десять.

— Ми на побаченні.

— Саме тому мені й цікаво.

— Денис.

— Та не бурчи.

Не чекаючи дозволу, він відсунув вільний стілець і сів поруч із нами.

Артем важко зітхнув і потер перенісся так, ніби вже знав, що найближчі кілька хвилин спокійними точно не будуть.

Я ж переводила погляд з одного на іншого, дедалі більше дивуючись тому, що це його брат. На ньому було зараз одягу на більше грошей, ніж заробляють більшість людей. «Якщо це, звичайно, не підробка», — подумала я.