Глава 37

Діана

Дорога додому видалася незвично довгою.

Я сиділа біля вікна таксі, дивилася, як за склом одна за одною пропливають нічні вулиці, і ніяк не могла позбутися відчуття, ніби щось усередині мене обірвалося. Ще годину тому я була абсолютно щаслива. Мені здавалося, що цей вечір стане початком чогось особливого. Ми сміялися дорогою до кінотеатру, знайшли спільну любов до фільмів, а коли я дивилася на нього в холі кінотеатру, мені навіть на мить здалося, що я могла б простягнути руку й він би не відсмикнув своєї.

А потім усе закінчилося навіть не розпочавшись.

Мій телефон тихо завібрував.

На екрані висвітилися ім'я Кароліни й одразу три повідомлення.

«Ну як побачення?»

«Все ок?»

«Ви вже там поцілувалися? Можна тебе вітати?»

Я кілька секунд просто дивилася на екран.

Пальці зависли над клавіатурою, але жодної відповіді в голові не знаходилося. Не хотілося зараз нічого пояснювати, розповідати чи навіть думати про те, як усе безглуздо склалося.

Урешті я надрукувала лише два слова.

«Все ок.»

І одразу заблокувала телефон.

Більше ні на чиї повідомлення відповідати не хотілося.

Коли я тихенько відчинила двері квартири, у вітальні ще горіло світло. Мама сиділа на дивані з ноутбуком на колінах і переглядала якісь медичні статті. Почувши, що я повернулася, вона одразу підняла голову.

— Чого ти ще не спиш? — усміхнулася я, знімаючи пальто.

— Тому що хочу почути, як пройшло побачення.

Я глянула на годинник. Без десяти дванадцята.

— Мамо, вже майже опівночі. Думаєш, я зараз до ранку буду тобі все переказувати?

Вона уважно подивилася на мене, і усмішка повільно зникла.

— Що сталося?

— Нічого.

— Діано.

Я мовчки відвела погляд. Маму було майже неможливо обдурити.

— Просто... — тихо сказала я, ставлячи сумочку на полицю. — Я думала, ми побудемо довше. Але йому довелося терміново поїхати.

— Зрозуміло.  Іди спати. Завтра тобі рано вставати.

Я вдячно подивилася на неї.

— Добраніч.

— Добраніч, сонечко.

Я переодягнулася, вимкнула світло й лягла під ковдру.

Та сон не приходив.

Перед очима знову й знову виникала одна й та сама картина: Артем читає повідомлення, різко змінюється в обличчі, підводиться й просить вибачення.

Він навіть не спробував вигадати якусь дурну відмовку. Було видно, що сталося щось справді важливе.

Але що саме?

Я ще хвилин десять чесно намагалася заснути, та зрештою не витримала. Відкрила телефон. Наша переписка була зовсім короткою.

Я довго дивилася на поле для повідомлення, а потім усе ж написала:

«У тебе все добре?»

Відправила і відразу пошкодувала.

Може, не варто було?

Може, він зараз зайнятий?

Може, це взагалі недоречно?

Минуло п'ять хвилин.

Десять.

П'ятнадцять.

Я вже відклала телефон убік, коли він несподівано завібрував.

Артем:

«Так, усе добре. Вибач ще раз за сьогодні. Мені дуже незручно, що так вийшло.»

Я прочитала повідомлення двічі. А потім прийшло ще одне.

«Хочу це компенсувати.»

Я усміхнулася. Ще за секунду екран знову засвітився.

«Поїдеш зі мною завтра пограти в гольф?»

Я навіть сіла на ліжку.

«У гольф?»

Відповідь прийшла майже одразу.

«Так. Я знаю дуже класне місце за містом.»

«Поїдемо?»

Я дивилася на повідомлення й не могла стримати посмішки.

«Ти вмієш грати в гольф?»  — спитала я. 

«Трохи.»

«Ніколи б не подумала.»

«То як?» — прийшло від нього слідом.

Я тихенько засміялася.

«Я зовсім не вмію грати.» — зізналася я.

За кілька секунд Артем відповів:

«Навчу.»

Серце чомусь почало битися швидше. Я закусила губу, щоб не посміхатися так по-дурному, і надрукувала: