Глава 36

АРТЕМ

Телефон завібрував саме тоді, коли ми з Діаною чекали початку сеансу. Я машинально глянув на екран і відчув, як усередині все похололо.

Кароліна:

"Будь ласка, забери мене звідси. Терміново. Мирослав повний покидьок. Я закрилася у ванній на вечірці. Будь ласка."

Я перечитав повідомлення двічі.

Потім утретє.

Серце почало битися швидше.

Чорт...

Я підвівся й сказав Діані, що мушу їхати. Вона усміхнулася й сказала, що все гаразд, але я помітив, як за кілька секунд згас той теплий блиск, із яким вона дивилася на мене весь вечір.

І все одно пішов.

Тому що це була Кароліна.

Я ненавидів себе за це. Ненавидів уже давно за це тупе кохання до Кароліни, яке я ніяк не міг вирізати з серця.

Машина майже летіла порожніми вечірніми вулицями.

Я міцніше стиснув кермо.

Кароліна...

Іноді мені здавалося, що вона з'явилася в моєму житті лише для того, щоб остаточно звести мене з розуму.

Я досі пам'ятав день нашого знайомства. Я тоді подумав, що ніколи не зустрічав дівчину, яка б настільки легко притягувала до себе людей.

Мабуть, саме тоді все й почалося.

Потім були десятки випадкових зустрічей і спільні друзі. 

Її нескінченні прохання.

«Підвези.»

«Допоможи.»

«Забери мене.»

І я завжди погоджувався. 

Кароліна любила красиве життя і увагу. Почуття цікавили її значно менше. Я розумів це, але все одно сподівався, що вона побачить мене справжнього і зрозуміє хто саме їй потрібен. Я був готовий заради неї зробити будь-що, але її цікавили інші. 

І все одно щоразу, коли на екрані телефону з'являлося її ім'я, я кидав усе й їхав на її поклик наче ідіот.

Можливо, тому що так і не зміг її забути.

А можливо... тому що іноді мені здавалося, ніби за всією цією показною холодністю ховається зовсім інша дівчина. Та, яку майже ніхто не бачив.

І я вперто хотів її знайти. Навіть якщо з кожним місяцем вірив у це дедалі менше.

За двадцять  хвилин я вже заглушив двигун біля великого заміського будинку.

Музика гриміла так голосно, що її було чути ще на парковці.

Біля входу стояли компанії студентів із пляшками в руках. Дехто танцював просто на подвір'ї.

Я швидко набрав повідомлення.

"Я приїхав. Де ти?"

Відповідь прийшла майже миттєво.

"Другий поверх. Треті двері ліворуч."

Я швидко піднявся сходами, минув натовп незнайомих людей і зупинився біля потрібних дверей.

Кілька разів постукав.

— Каро.

За дверима почувся якийсь шум. Потім тихий голос:

— Це ти?

— Так. Відчиняй.

Замок клацнув. Двері повільно відчинилися.

Кароліна стояла переді мною із заплаканими очима. Туш трохи розмазалася, волосся було скуйовджене, а руки ледь помітно тремтіли.

Не сказавши ні слова, вона різко зробила крок уперед і міцно обійняла мене.

— Дякую... — тихо прошепотіла вона. — Дякую, що приїхав.

Я машинально обійняв її у відповідь.

— Що сталося?

Вона лише похитала головою. Я відсторонив її від себе й уважно оглянув.

— Де цей придурок?

Усередині вже починала закипати злість.

— Я його зараз...

— Ні.

Вона швидко перебила мене й схопила за руку.

— Будь ласка... просто забери мене звідси. Я не хочу нікого бачити.

Я уважніше подивився на неї.

— Він тобі нічого не зробив?

Кароліна опустила очі.

— Ні... Все нормально.

Вона відповіла надто швидко. Я не був певен, що це правда.

— Точно?

Вона мовчки кивнула.

— Поїхали... Будь ласка.

Я більше нічого не питав. Лише міцніше стиснув її долоню й повів крізь натовп до виходу. Я думав лише про те, щоб якнайшвидше посадити Кароліну в машину й забрати її звідси.

Кароліна мовчки витерла долонями мокрі від сліз щоки й тільки тепер уважніше озирнула салон.

На її губах з'явилася втомлена усмішка.

— Ти що... знову взяв у друга машину?