Глава 34

Минуло два дні. Я вже встигла сто разів пошкодувати, що дозволила собі повірити в те, ніби після нашого побачення щось зміниться.

Не змінилося нічого.

Артем не написав. Не подзвонив. Навіть в університеті ми жодного разу не перетнулися.

— Ну що? — запитала Кароліна, коли ми йшли коридором до кафетерію. — Дзвонив тобі цей ботанік?

— Ні.

— Дивно.

— Нічого дивного.

— Уже два дні минуло.

Я лише знизала плечима.

Насправді мене це теж трохи зачіпало. Не те щоб я чекала його дзвінка... Добре, чекала. Але визнавати цього не збиралася навіть перед собою.

— Хочеш, скажу йому, щоб подзвонив? — абсолютно серйозно запропонувала Кароліна.

Я різко зупинилася.

— Ти що?!

Вона здивовано кліпнула.

— Ну а що такого?

— Навіть не думай! — запанікувала я. 

— Та чому?

— Бо це... це сором!

Кароліна розсміялася.

— Діано, ти іноді така смішна.

— Пообіцяй, що нічого йому не скажеш.

— Добре, добре.

Ми зайшли до кафетерію. Я вже хотіла підійти до кавомашини, але Кароліна раптом міцно схопила мене за зап'ястя.

— О, дивись.

Я простежила за її поглядом.

Біля вікна за великим столом сидів Артем із кількома хлопцями зі старших курсів. Перед ними стояли чашки з кавою, хтось щось розповідав, і вся компанія сміялася.

У мене всередині одразу все стиснулося.

— Пішли, — сказала подруга. 

— Ні.

— Пішли.

— Каро...

Але вона вже потягнула мене вперед.

— Що ти робиш? — прошепотіла я.

— Рятую твоє особисте життя.

— Воно не потребує порятунку!

— Зараз перевіримо.

За кілька секунд ми вже стояли біля їхнього столика.

— Привіт, — усміхнулася Кароліна.

— О, привіт, Каро, — майже одночасно відповіли хлопці.

Артем підняв голову. Його погляд одразу знайшов мене, і на губах з'явилася ледь помітна посмішка.

— Привіт, Діано.

Я невпевнено помахала рукою.

— Привіт...

Один із хлопців перевів погляд на мене.

— Каро, познайомиш нас зі своєю подругою?

— А навіщо? — усміхнулася вона. — Моя подружка вже зайнята.

Я вщипнула подругу, але це не допомогло її заткнути. 

— Вона ж із Артемом на побачення ходила.

За столом запала тиша. Потім одразу кілька хлопців заговорили.

— Серйозно?

— Артеме, ти чого мовчав?

— Ми щось пропустили?

— Нове кохання, чи що?

Я готова була померти на місці. Під столом я щосили стиснула Кароліні коліно. Вона ледь здригнулася, але навіть не подивилася на мене.

— Замовкни, — крізь зуби прошипіла я.

Хлопці вже дивилися то на мене, то на Артема з абсолютно неприхованою цікавістю. Я боялася навіть підняти очі.

— Ну? — усміхнувся один із них. — Це правда?

Артем спокійно відставив чашку.

— Правда.

Я заплющила очі.

— Це було випадкове побачення, — продовжив він.

Я вже зібралася з полегшенням видихнути.

— Але...

Усі за столом завмерли.

Артем перевів погляд на мене.

— Думаю, я був би не проти його повторити.

Мені здалося, що серце просто перестало битися. Я повільно підняла на нього очі. Він правда це сказав?

— Підеш зі мною на друге побачення?

За столом миттєво стало тихо. Я трималася, щоб не засміятися від щастя. Кивнула і поправила волосся, згораючи від сорому.