Глава 18

Ми їхали в його машині. Це була та сама машина, на якій він тоді приїжджав до нічного клубу, щоб забрати вкрай п’яну Кароліну.
 
Між нами запала тиша. Грала тиха музика, за вікном миготіли неонові вивіски та поодинокі фари зустрічних автомобілів, а я сиділа на пасажирському сидінні, втиснувшись у м’яку спинку, і потайки спостерігала за ним.

Я дивилася на його профіль, освітлений жовтуватими відблисками вуличних ліхтарів, на сильні руки, що впевнено лежали на кермі, на те, як злегка напружувалася його щелепа, коли він переїжджав в інший ряд. Моє серце калатало з такою силою, що, здавалося, ці удари луною розносяться по всьому салону.

Боже, здається, я пропала. Повністю й безповоротно.

Усвідомлення цього факту обрушилося на мене раптово, немов сніг на голову. Я не могла заспокоїти своє серце, що калатало. Усі мої логічні аргументи, усе моє невдоволення його першою реакцією в ресторані — усе це розсипалося, щойно він просто посміхнувся й подивився на мене своїми неймовірними зеленими очима.
 
Я міцніше стиснула букет, що лежав у мене на колінах, і піднесла його до обличчя, вкотре за цей вечір глибоко вдихнувши солодкуватий, ніжний аромат квітів.

Я повернула до нього голову, не в силах відірвати погляд, і тихо видихнула. Артем відчув мій рух. Він на секунду відволікся від дороги, пробіг по мені коротким, але дуже уважним поглядом, і куточки його губ знову здригнулися в посмішці.

По дорозі до мого дому ми зробили коротку зупинку. Заїхали в цілодобовий супермаркет, де швидко й без зайвих суперечок набрали кошик усіляких дрібниць: пару коробок із десертами, якісь сирні снеки та пляшки з лимонадом і соком. Артем розрахувався, не слухаючи моїх слабких заперечень, і через десять хвилин ми вже паркувалися в моєму дворі.

Поки ми піднімалися в ліфті, мене накрила справжня хвиля паніки. Я раптом усвідомила всю абсурдність ситуації. Я так нервувала, що в мене буквально тремтіли руки. Я стояла поруч із ним у тісній кабіні, стискаючи в одній руці букет, а в іншій — сумочку, і намагалася дихати через раз.

Замок клацнув. Я штовхнула двері й, переступивши поріг своєї квартири, ніяково переступила з ноги на ногу.

— Проходь, — збентежено пробурмотіла я, вмикаючи світло в коридорі.

Артем увійшов, зачинивши за собою двері, і його імпозантна постать миттєво заповнила собою весь простір передпокою. Я одразу ж кинула погляд на вузьку консоль біля дзеркала й внутрішньо застогнала. Там панував абсолютний, первозданний хаос: валялися якісь рекламні буклети, роздруківки Кароліни з фармакології, відкрита косметичка, з якої вивалилися пензлики для макіяжу, ключі, монети й пара моїх шпильок.

Я миттю кинулася до консолі й почала гарячково все це прибирати, згрібаючи папірці в одну купу й намагаючись запхати пензлики назад у косметичку.

Боже мій, мені раптом стало так не по собі! Боже, про що я тільки думала, коли його до себе запрошувала? Це ж просто немислимо! Час наближається до півночі. Що ми будемо робити? Про що говорити в такій неформальній обстановці? У ресторані нас рятувала атмосфера, їжа, музика, а тут — моя територія, і я зовсім не вмію приймати у себе хлопців!

Єдине, що хоч якось утримувало мене від того, щоб не втекти через вікно, — це присутність Кароліни. Слава Богу, що вона тут. Вона буде чудовим буфером, заповнить будь-які незручні паузи своєю балаканиною й не дасть мені остаточно згоріти від сорому.

До речі, про неї.

У квартирі було підозріло тихо. З-під дверей вітальні пробивалося слабке світло від увімкненого телевізора. Я залишила багатостраждальну консоль у спокої, повернулася до коридору й голосно крикнула:

— Кароліно! Ти не спиш?

Я завагалася на секунду, кинувши косий погляд на Артема, який незворушно знімав свою куртку, і поспішно додала:

— Якщо ні, то тобі краще бути одягненою! Я не одна!

Почулася якась метушня, звук предмета, що впав на підлогу (ймовірно, пульта), і двері вітальні відчинилися.

Кароліна визирнула в коридор. На ній були короткі шовкові шорти й безрозмірна домашня футболка, що спадала з одного плеча. Вона вже відкрила рота, щоб випалити якийсь свій фірмовий жарт з приводу того, як пройшло моє побачення з таємничим байкером, але тут її погляд зосередився на високій чоловічій постаті, що стояла позаду мене.

Слова так і застрягли у неї в горлі. Її очі розширилися. Вона переводила абсолютно ошелешений погляд з мене на нього, немов побачила перед собою живого прибульця чи привида.

— Ді… — хрипло вичавила вона. — Що за чорт? Звідки тут цей ботанік?!