11.2

Дорога до найближчого чергового травмпункту зайняла не більше п’ятнадцяти хвилин, але за цей час я встигла остаточно усвідомити масштаб своєї проблеми. Адреналін, що викинувся в кров після падіння, почав повільно спадати, і на його місце прийшов тягучий, пульсуючий біль. Моє праве коліно горіло так, ніби до нього прив’язали розпечену праску.

Припаркувавшись біля сірої будівлі лікарні, він заглушив двигун, обійшов машину і відчинив мої двері.

— Давай, обережно, — наказав він. — Спирайся на мене, не соромся.

Ми увійшли у світлий коридор травмпункту. Одна справа — приходити сюди на практику в білому халаті, і зовсім інша — ввалитися в розірваних, закривавлених легінсах, спираючись на плече хлопця, від якого у тебе підкошуються ноги (і цього разу зовсім не через травму).

Артем посадив мене на жорстку кушетку в коридорі, а сам рішучим кроком попрямував до віконця реєстратури. Я спостерігала за тим, як він нахиляється до скла, щось впевнено каже черговій медсестрі, заповнює за мене якісь бланки, і всередині мене розливалося дивне, щемливе відчуття абсолютної захищеності. Мені не потрібно було нічого вирішувати, не потрібно було ні про що турбуватися. Він взяв усе на себе.

Незабаром нас запросили до кабінету чергового травматолога. Літній, втомлений лікар в окулярах зсунув їх на кінчик носа і уважно оглянув мою ногу, обмацуючи суглоб. Я мимоволі скривилася, коли його пальці торкнулися ушкодженого місця, і в ту ж секунду Артем, що стояв прямо за моєю спиною, напружився, немов готовий у будь-яку мить відтягнути лікаря від мене.

— Жити будете, — нарешті виніс вердикт травматолог, знімаючи гумові рукавички. — Переломів немає, зв’язки, судячи з усього, цілі. Сильний забій м’яких тканин і глибока садна. Доведеться пару днів кульгати й утриматися від пробіжок. Зараз пройдете в перев’язочну, там усе промиють і оброблять.

— Точно не потрібен рентген? — недовірливо примружився Артем, виступаючи вперед. — Ви впевнені, що мікротріщин немає? Удар був сильним, її збив ідіот на електросамокаті. А що щодо протиправцевої сироватки? А які мазі? Що мені прямо зараз піти й купити в аптеці? Випишіть усе, що потрібно, найкраще.

Лікар із легким здивуванням, але й із явною повагою подивився на цього рішучого хлопця, який сипав правильними запитаннями.

— Рентген, якщо хочете перестрахуватися, можемо зробити, але клінічної картини для нього я не бачу, — спокійно відповів лікар. — Щеплення від правця зробимо в процедурній, якщо з моменту останньої ревакцинації минуло більше п’яти років. Список мазей і знеболюючих я вам зараз напишу.

Артем кивнув, взяв виписаний рецепт і знову допоміг мені підвестися. Він не відходив від мене ні на крок. Ми повільно доковыляли до сусідніх дверей із табличкою «Перев’язувальна».

Усередині нас зустріла повна, добродушна медсестра. Вона увімкнула яскраву лампу над кушеткою, забряжчала металевими інструментами в лотку і кинула погляд на мої розірвані легінси, які прилипли до рани через запечену кров.

— Так, моя мила, — зітхнула вона, підходячи до мене з ножицями та флаконом антисептика. — Давай-но ми з тобою роздягнемося. Ці штани доведеться зняти повністю, інакше я не зможу нормально відмочити краї тканини від садна та обробити стегно.

Я завмерла, відчувши, як рум’янець густо заливає щоки. Роздягнутися? Зняти легінси? Прямо тут? До нижньої білизни? Перед Артемом?! Паніка миттєво стиснула горло. Я рефлекторно вчепилася пальцями в край кушетки, не уявляючи, куди подіти очі.

Артем усе зрозумів у ту ж секунду. Жоден м’яз не здригнувся на його обличчі, він не став бентежити мене сальними жартами чи незручними паузами. Він просто зробив крок назад, до дверей, і цілком буденним, м’яким тоном промовив:

— Я поки що піду до кав’ярні, тут якраз навпроти входу є одна. Куплю тобі великий капучино і щось найсмачніше та найсолодше для підняття настрою. Цукор зараз не завадить. Я швидко, тож не нудьгуй.

Він підбадьорливо підморгнув мені, коротко кивнув медсестрі й тихо прикрив за собою двері, залишаючи мене в рятівній самоті.

Я з полегшенням видихнула. Медсестра тим часом вправно розрізала залишки моїх багатостраждальних легінсів і почала щедро поливати розбите коліно перекисом водню. Рідина зашипіла, пінячись білими бульбашками, і рану обпекло таким гострим болем, що в мене на очах мимоволі виступили сльози.

— Потерпи, сонечко, зараз перестане пекти, — лагідно примовляла жінка, акуратно промокаючи краї садна стерильними марлевими тампонами. — Боже мій... ну й хлопець у тебе! Просто очей не відірвати.

Я шморгнула носом, намагаючись відволіктися від печіння в нозі.

— Ви про кого? — нерозумно перепитала я.

— Про твого, звичайно! Про кого ж іще? — медсестра доброзичливо посміхнулася, накладаючи на рану мазь з антибіотиком. — Такий гарний, статний, а головне — який турботливий! І як на лікаря дивився, як яструб! Все розпитав, все проконтролював, рецепт забрав. Ні на секунду від тебе не відходив, поки не переконався, що ти в надійних руках. А як делікатно вийшов, щоб тебе не бентежити! Вам, дівчино, неймовірно пощастило відхопити такий скарб. Зараз такі хлопці — величезна рідкість.

Я відкрила рота. Слова «він не мій хлопець» вже крутилися на кінчику язика. Я мала це сказати, мала пояснити цій милій жінці, що ми навіть не на побаченні, що ми ледь знайомі, що він просто допоміг подрузі Кароліни з доброти душевної...