Глава 5

Після останнього заняття голова гуділа від надлишку інформації. Ми з Кароліною вийшли з аудиторії, і я, відчувши, як сильно мені хочеться подихати свіжим повітрям, повернулася до неї:

— Поїдеш зі мною до парку прогулятися? Погода чудова, трохи провітримося.

Кароліна похитала головою, поправляючи волосся на ходу:

— Ні-і, пас. У мене через годину побачення з хлопцем з університетської збірної з баскетболу. Та й завтра ж цей клятий марафон, треба бути хоч у якійсь формі і лягти сьогодні раніше.

— Точно… марафон, — приречено простогнала я.

Спорт я відверто не любила, і біг на довгі дистанції здавався мені витонченою тортурою. Але пропустити цей захід було ніяк не можна. Це був щорічний благодійний забіг «Race for the Cure» на знак підтримки онкохворих, і наш медичний університет традиційно брав у ньому участь. Студенти-медики просто зобов’язані були бути там і показувати приклад, тому відмовки не приймалися.

Ми попрощалися біля виходу. Кароліна побігла готуватися до свого побачення, а я неспішно попрямувала до парковки.

— Діано! Зачекай!

Я обернулася. До мене поспішав Артур — наш однокурсник. Він зупинився навпроти мене, трохи захеканий, і пильно подивився мені в очі.

Ми з Артуром дуже непогано спілкувалися ще з самого першого курсу. Він був розумним, відповідальним, завжди допомагав з конспектами, і ми навіть разом робили кілька складних проектів з анатомії.

— Привіт, — я злегка посміхнулася. — Щось сталося? Забув записати завдання на семінар?

— Ні, — він усміхнувся, переводичи подих, і його погляд ковзнув по моїй бірюзовій блузці та хустці. — Просто побачив, як ти йдеш. Ти… ти сьогодні якось по-особливому виглядаєш. Дуже красиво.

— Дякую, — я відчула, як щоки злегка нагріваються від збентеження.

Настала невелика пауза. Артур переступав з ноги на ногу, явно збираючись з думками.

— Слухай, Діано, — нарешті промовив він, дивлячись на мене вже впевненіше. — Я давно хотів запитати… Може, підемо кудись у вихідні? Посидимо, вип’ємо кави. Тільки удвох. Вважай це запрошенням на побачення.

Я завмерла. Це було так несподівано, що я на секунду втратила дар мови. Артур — об’єктивно дуже гарний хлопець. Високий, з правильними рисами обличчя, приємною посмішкою і чудовими перспективами стати першокласним лікарем. Справжній ідеал, якого точно схвалила б моя мама.
Але слова відмови зірвалися з моїх вуст швидше, ніж я встигла їх обміркувати.

— Артуре… мені дуже приємно, справді, — я постаралася вкласти в голос максимум м’якості, щоб не зачепити його. — Але… я не можу. Вибач.

Ситуація миттєво стала трохи незручною. Його посмішка трохи потьмяніла, хоча він і спробував зробити вигляд, що все в повному порядку і його це не сильно зачепило.

— Зрозумів. Без проблем, — він стримано кивнув і засунув руки в кишені куртки. — Тоді… побачимося завтра на марафоні?

— Так, до завтра, — з полегшенням видихнула я.

Він розвернувся й пішов у бік метро, а я сіла в салон автомобіля. Поклавши руки на кермо, я задумливо подивилася у лобове скло. Чому я так швидко й категорично відмовила? Адже Артур дійсно класний.
Відповідь пульсувала десь всередині, очевидна і трохи лякаюча. Яким би чудовим не був Артур, прямо зараз усі мої думки були намертво зайняті зовсім іншим хлопцем.

Я дістала телефон і знову відкрила директ в Інстаграмі. Порожньо. Жодного нового повідомлення.

Я зі зітханням кинула мобільний на сусіднє сидіння. Ну і навіщо тоді було підписуватися? Мій профіль відкритий, фотографії можна було подивитися і без цього демонстративного кроку. Підписка — це ж ніби як спроба привернути увагу, перший крок до спілкування, хіба ні? Або я знову накручую себе і шукаю прихований сенс там, де його немає?

Завівіши мотор, я постаралася викинути Артема з голови і поїхала в бік парку. По дорозі я зупинилася біля невеликого супермаркету і купила баночку хороших м'ясних консервів. У парку, в найвіддаленішій його частині, жив бездомний кіт, якого я час від часу підгодовувала.

Залишивши машину на парковці, я пішла до входу в парк. Чим далі я відходила від центральних доріжок, тим тихіше ставало навколо. Стежка, що вела до місця проживання кота, була вузькою, зарослою високим чагарником, і люди сюди майже не заходили.

Котик, почувши мої кроки і знайомий шурхіт баночки, що відкривається, одразу виринув із кущів. Він потерся об мої ноги, голосно муркочучи, і почав жадібно поглинати частування. Я посиділа поруч із ним навпочіпки, погладила по шерстці, відчуваючи, як напруга минулого дня потроху відпускає.

Переконавшись, що кіт наївся, я викинула порожню банку в урну неподалік і попрямувала стежкою назад до цивілізації.

Сонце вже почало схилятися до заходу. Раптом попереду, де стежка робила різкий поворот, з’явилися три чоловічі постаті. Вони йшли мені назустріч, голосно регочучи й перекидаючись сальними жартами.
Я інстинктивно напружилася і відсунулася на самий край вузької стежки, щоб спокійно з ними розминутися. Але, зрівнявшись зі мною, вони раптом зупинилися.

— Опа, які люди в нашому лісі, — простягнув один із них, перегороджуючи мені шлях. Від нього різко пахло пивом і сигаретами. — Куди так поспішаємо, красуне? Давай з нами, ми тут якраз нудьгуємо.