Глава 3

Я стояла біля входу до клубу, обійнявши себе руками за плечі, і нестримно тремтіла. Легке пальто, яке я накинула поверх тонкої сукні, зовсім не рятувало. Адже я думала: швидко доїду на таксі від дому до самого входу в нічний клуб, опинюся в теплому приміщенні, а потім так само на таксі повернуся додому. І аж ніяк не припускала, що стоятиму на вулиці в компанії Кароліни, яка на той момент майже не трималася на ногах.

— Ді-і… мені так погано, — простогнала вона, навалившись на мене всією вагою.

Я ледве втримала її, притуливши до холодної стіни будівлі. Скільки разів я читала їй лекції щодо алкоголю? Десятки? Сотні? Я казала, що треба знати міру, що це банально небезпечно. Але все було марно. Якби моя мама тільки знала, яка Кароліна насправді, вона б точно заборонила мені з нею спілкуватися. Адже в університеті, перед викладачами та моєю мамою подруга завжди поводилася так скромно й зразково, що їй можна було б німб приміряти. А зараз…

Перед входом до клубу плавно загальмував масивний чорний позашляховик. Я лише пробігла по ньому байдужим поглядом і відвернулася, продовжуючи вдивлятися в потік машин. Де ж, чорт забирай, цей Артем?

Думка викликати для нас таксі відвідувала мене не раз. Але мені було відверто страшно. Глуха ніч, я одна, поруч — п’яна до нестями подруга, яку треба відвезти на околицю до гуртожитку, а потім мені ще якось добиратися додому. Вести її до себе в такому стані я теж не могла: якщо мама прокинеться і побачить це, вибухне катастрофа.

Грюкнули дверцята машини. Я інстинктивно обернулася і завмерла в повному здивуванні. З того самого шикарного чорного позашляховика вийшов Артем. Він швидко обійшов капот і цілеспрямовано попрямував до нас.

У голові щось категорично не сходилося. Хіба Кароліна не говорила мені сьогодні вдень з неприхованою зневагою, що у нього «якась стара непримітна тачка, яка ледь їздить»?

Артем підійшов впритул, навіть не глянувши на мене. Його обличчя було напруженим.

— Як вона? Каро, ти в порядку? — його голос звучав різко, але в ньому проглядала абсолютно щира тривога. Він нахилився до неї, обережно потрусивши за плечі.

Я дивилася на них, і всередині все знову стиснулося в тугий вузол. Як давно вони дружать? Чому він так за неї переживає? І головне — чому я за всі два роки нашої з Кароліною дружби жодного разу не бачила його поруч із нею?

— Вона виспиться, і все буде добре, — відповіла я, намагаючись, щоб голос не тремтів від холоду.

Артем кивнув, підхопив Кароліну на руки так легко, ніби вона нічого не важила, і поніс до машини. Я поспішила слідом, відкрила задні дверцята і допомогла йому акуратно покласти її на шкіряне сидіння.
Він зачинив двері. Я випрямилася, щільніше загорнувшись у пальто, і приготувалася. Зараз він повернеться до мене. Запитає, куди мені потрібно. Запропонує підвезти, раз вже приїхав. Може, ми навіть поговоримо по дорозі, і я дізнаюся, хто він такий насправді…

Але Артем навіть не обернувся. Він не сказав ні слова на прощання, не кинув на мене жодного погляду і не запитав, як я доберуся додому. Він просто обійшов машину, сів за кермо, завів двигун і, плавно виїхавши на дорогу, розчинився в нічному потоці.

Я залишилася стояти на тротуарі зовсім одна, відчуваючи, як холод пробирається в саме серце.