Глава 1

— Мені здається, чи той хлопець витріщається на нас?

Я не відривала очей від конспекту, але все одно пальцем тикнула в бік столу біля вікна. Ручка в моїй руці вже залишила на сторінці крихітну пляму — я занадто сильно натиснула. Кароліна навіть не відразу підняла голову. Вона сиділа, занурившись носом у підручник з анатомії, і лише похитала головою, ніби я відволікла її від чогось важливого.

— Не звертай уваги, — пробурмотіла вона, не відводячи погляду від сторінки. — Він завжди такий.

Я все-таки підняла очі. Хлопець  сидів біля самого вікна, і яскраве сонячне світло падало прямо на його обличчя. У нього  біли широкі плечі, навіть під звичайною чорною толстовкою видно, як тканина натягується на м’язах. Він був симпатичним. Дуже. Він із тих хлопців, від одного погляду на яких підкошуються ноги, серце в грудях починає тремтіти, а в животі пурхають метелики. 

Він помітив, що ми його викрили, і миттєво занурив погляд у свій підручник.  

Я прикусила нижню губу — звичка, від якої в мене завжди залишається маленька червона мітка.

— Ти його знаєш? — спитала я заітриговано. 

Кароліна нарешті відірвалася від підручника і подивилася на мене. Вона відкинулася на спинку стільця, потягнулася, хруснувши шиєю, і тільки потім подивилася в бік хлопця. На губах у неї з’явилася та сама напівпосмішка — суміш поблажливості й легкої зверхності, яку я вже вивчила напам’ять за два роки нашої дружби.

— Це Артем, — сказала вона  майже байдуже. — Він на останньому курсі. Хочеш, познайомлю вас? Тільки май на увазі: він ще той ботанік. З якоїсь діри приїхав вчитися сюди на бюджет. Батьки — чи то вчителі, чи то ще хтось із глибинки. Загалом, не дуже перспективний. Хоч і красень, тут не посперечаєшся.

Я прикусила язика, ледь не нагадавши їй, що вона й сама з маленького містечка в якійсь дупі і досі живе в гуртожитку. Але Кароліна любила дивитися на людей зверхньо. Особливо коли мова заходила про хлопців. Вона все ще сподівалася зачепити когось на кшталт Ернеста Ільченка — у його батьків мережа стоматологічних клінік, і в універ він приїжджає на чорному «Мерсі». Скільки б Кароліна не крутилася поруч, він на неї навіть не дивиться.

Я знову скосила погляд на Артема. Він робив вигляд, що повністю занурений у текст. Але пальці його правої руки — я помітила — трохи тремтіли на краю сторінки. Ніби він боровся з бажанням знову поглянути в наш бік.
 
— Чому він так витріщається на тебе? — запитала я, намагаючись, щоб голос звучав рівно. — Він закоханий у тебе?

Кароліна знизала плечима і знову занурилася в книгу. Але я бачила, як вона краєм ока все-таки кинула погляд у його бік.

— Він іноді допомагає мені з конспектами, нічого більше. У нього старенька тачка, але на ходу. А я… ну, ти знаєш, мені іноді треба, щоб хтось просто… був під рукою.

Вона не договорила. Але я зрозуміла. Кароліна завжди шукала того, хто буде зручним. Не надто багатим, щоб не задирався, але й не зовсім жебраком. Артем, судячи з усього, потрапляв у категорію «зручний, але не мій рівень».

Я знову подивилася на нього, і в цей момент він підвів погляд і нахабно мені посміхнувся. Я різко опустила голову. На ботаніка він зовсім не був схожий.
   
Я знову занурилася в свій конспект, але рядки пливали перед очима. Спина вже боліла від того, що ми сидимо тут третю годину поспіль.
 
Кароліна раптом закрила підручник  і кинула ручку на стіл.

— Гаразд, давай додому, — простогнала вона, потираючи очі. — Мені ще треба щось на вечерю приготувати, а так лінь. Ненавиджу готувати. А грошей, щоб харчуватися в ресторанах, немає. Та що там ресторани — стипендії навіть на університетську їдальню не вистачає. Як же це дратує. Ще й Леон поїхав на місяць, так би його на побачення запросила. Він завжди платить.

Я знала цей тон. Кароліна завжди так стогнала, коли закінчувався черговий «перспективний» хлопець або коли в гаманці залишався тільки дрібʼязок на проїзд.

Я потерла затерплу шию і сказала, не замислюючись:

— Поїхали до мене. Мама напевно щось смачне сьогодні приготувала.

Кароліна застебнула свою сумку і подивилася на мене.

— Хіба твоя мама не поїхала на конференцію?

Моя мама  була хірургом — тим самим, який може цілу добу провести в операційній, а потім ще встигнути забрати мене з університету, якщо я затримаюся, і стояти на кухні до пізнього вечора, щоб порадувати мене смаколиками. Батько пішов з сімʼї, коли мені було всього шість, і з тих пір вона одна виховувала мене, паралельно будуючи свою кар’єру. Вона завжди була для мене прикладом ідеальної жінки, і я пішла її слідами саме тому.  

— Ні, вона завтра відлітає, — відповіла я. — На цілий тиждень. Тож можеш до мене на тиждень переїхати, якщо хочеш. Місце є, холодильник буде повний.

Кароліна завмерла на секунду, а потім на її обличчі повільно розпливлася щира посмішка. Вона показала мені великий палець і закинула сумку на плече.

— Ось це я розумію, подруго. Ти мене врятувала.

Я встала, відчуваючи, як затерплі ноги приємно поколювали. Ми зібрали речі, і я ще раз скосила погляд у бік вікна. Артем сидів, занурившись у свій підручник, і більше не піднімав очей.

Ми вийшли з бібліотеки разом, і свіже вечірнє повітря відразу вдарило в обличчя. Кароліна щось базікала про те, як круто, що моя сім’я з Києва, а я тільки кивала, розсіяно засовуючи руку в кишеню куртки в пошуках телефону. Порожньо.