Глава 2

Арсен побоявся йти через ліс. Так можна й збудити. Тим паче, що по землі клубився густий вранішній туман. Він ще більше обмежував видимість і без того в незнайомому лісі. Арсен ще оглянувся на брата, який підняв комір шинелі і вкутався в неї майже з головою, і пішов вздовж лісосмуги на захід.

Вирубана з ліщини палиця, допомагала пересуватись по болотистій місцевості. На більш твердих ділянках Арсен зупинявся, щоб віддерти клапті багна перемішаного з травою, які міцно прилипали до чобіт. Він вглядався крізь пелену туману, в надії побачити хоч якесь село. Та на зір при таких погодних умовах надії було мало. А от слух його не підвів. Десь задля донеслись ледь чутні звуки цокання сокири. Арсен попрямував на звук.

За якийсь час крізь сивину почали проглядається обриси обійстя, а стукіт сокири ставав все голоснішим. Арсен побачив чоловіка, який орудував топірцем, майструючи огорожу. Наблизився неквапно, кивнув головою і привітався, знявши шапку:

–Дай Боже щастя!

Чоловік відірвався від роботи і прикипів поглядом до незнайомця. Арсен помітив, як господар міцніше стиснув рукоять сокири.

«Не українці, напевне», – зазначив про себе Арсен.

–Dzen’ dobry, – привітався польською подорожній.

Знову мовчанка у відповідь. Чоловік стояв непорушно, немов стовп і не зводив погляду з Арсенал.

–Дай Боже й тобі, – з-за спиною чоловіка з сокирою, розітнувши туман, з’явився чоловік. Цей був явно старший чоловік, який годився першому в батьки.

–Слухаю вас, добродію.

–Направду кажучи, – ступив крок вперед Арсен, але одразу помітив, як у молодшого смикнулась правиця з сокирою. Гість демонстративно підняв руки вгору. – Я беззбройний.

–Але у військовій формі, – недовірливо примпружився старший.

–Війна закінчилась, – натягнуто усміхнувся Арсен.

–Так і є, – пробурмотів чоловік.

–Нам потрібна допомога, – ступив ще один крок Арсен.

–Кому це вам? Ти тут не один? – господар розглянувся.

Аж тепер Арсен помітив, що під полою пальта старший чоловік ховає гвинтівку. Без сумніву він її застосує, якщо відчує небезпеку.

–У мого брата гарячка. Йому потрібно зігрітися та відпочити. Ми уже кілька днів у дорозі. Харчі закінчились, вода також, – Арсен перевів погляд на криницю.

–Воду можете взяти, – згідливо кивнув старший чоловік, – окрайця хліба також не пошкодую. Не по-християнськи відмовляти нужденним, але в гості не запрошу.

–Й на тому дякую, – розуміюче закивав Арсен.

Він попрямував до криниці, поки молодший з чоловіків подався до хати. Старший супроводжував гостя, тримаючись позаду. Арсен набрав відро води і витяг його нагору. Спершу набрав горнятко, яке стояло поруч і попив. Тоді почав наповнювати флягу.

–То де ти служив? – примружив одне око чоловік і кошлата брова мало не дістала до його щоки.

–В тридцятому Галицькому піхотному полку, – відповів Арсен.

–Шрам з війни?

–Так.

–А де ж всі інші? Де ваші побратими?

–Довга історія, – невесело усміхнувся Арсен і вказав на шрам. – Нашому батальйону довелось відступати, я отримав поранення... Брат врятував. Мало у полон не потрапили. Своїх ми загубили. А потім, уже в дорозі, дізнались, що війна закінчилась. Тепер прямуємо додому. Це, якщо зовсім коротко.

–Знаєш, хлопче, тут багато людей швеньдяє. І хто зна’, що у них на думці. Немало й мародерів та злочинців.

–Ми не такі, але марно переконувати, – знизав плечами Арсен. – Так буде говорити кожен. Тому подякую на тому, що ви нам дали, тай піду своєю дорогою.

–Куди ж ви йдете?

–Білогорща. Це поруч зі Львовом.

–Знаю, – кивнув господар. – Ти знаєш, що зараз відбувається у Львові?

–Та звідки ж? – хмикнув хлопець. – Я й толком не знаю де зараз знаходжусь. Натрапили на своїх і то вже добре. Значить на нашій землі. Бо до того, як не угорець то поляк. То до них й підійти годі було. Злі всі якісь. А ми ж воювали за цю країну.

–Ого, – впер руки в боки чоловік, – то ви, як сліпі кошенята.

–Є таке, – погодився Арсен. – Може підкажете в який бік до Львова і, як далеко місто?

–Вже недалеко. На північ звідси кілометрів тридцять. Але там зараз небезпечно.

–Це ви про що?

–Імперії кінець, повне безвладдя, народи рвуться отримати свою державність. Поляки та угорці кричать голосніше інших. А у Львові зараз ведуться бої.

–З ким? – брови Арсена підстрибнула на лоб.

–З поляками, – так, немовби це було очевидним відповів чоловік.

–Тобто?

–Чого ж ти дивуєшся? – усміхнувся господар. – Польща проголосила другу Річ Посполиту з претензіями на Галичину та Волинь. Уряд на чолі з Петрушевичем проголосили Західно-Українську Народну Республіку зі столицею у Львові. Почалися бойові дії.

–То що ж це... – нахмурився Арсен, – з однієї війни, одразу на іншу?

–Готовий воювати? – в погляді господаря з’явились хитрі іскорки.

–Та тут хочеш чи ні, а доведеться.

–Скажу тобі так, – наблизився впритул чоловік майже впритул, – доведеться. А досвідчені вояки зараз, як ніколи потрібні.

–Це ви до чого ведете? – Арсен пильно вглянувся в очі господаря.

–Ось, – перервав розмову молодий чоловік. Сокира й досі була в його руці. Іншу він простягнув, подаючи буханець хліба та шматок соленого сала.

–То що скажеш? – господар пригладив сиві вуса, не зважаючи ні на що. – За імперію ти уже повоював. А за Україну готовий?

Арсен трохи зам’явся від несподіваних запитань. Все ж повертався він з жорстокої війни і мріяв про спокій та рідний дім. А тут бойовим діям ні кінця ні краю не видно. Хлопець кивнув у знак згоди.

–От і добре, – несподівано господар поплескав по плечі Арсена. – Заначуєте у нас. На горищі. Все ж краще ніж під відкритим небом. Але здасьте всю зброю і щоб без дурниць, – він поплескав долонею по гвинтівці.

–Згода, – закивав Арсен.

–То де твій брат?

–Я залишив його на краю лісу, кілометрів за три-чотири звідси.