Розділ 1. На шляху додому. Глава 1.

Дві сірі постаті повільно йшли безбарвною, позбавленою кольорів, місцевістю. Поодинокі дерева своїм голим гіллям тяглися до неба вкритого свинцевими хмарами. Пожухла трава припала до землі. Багнистий грунт налипав на взуття та поли довгих військових плащів.

Хлопці були майже однакового зросту. Чорні пасма брудного волосся стирчали у різні сторони. Їх не могли сховати навіть шарфи, якими подорожні вкутали голови від холоду. Щетина уже виросла настільки, що перетворювалась в повноцінну бороду. Від чого хлопці здавались значно старшими свого віку. Кожен подих супроводжувався парою, яка ненадовго повисла у повітрі, а тоді зникала, немов би й не було її.

–Ця ніч, – підніс руки до рота хлопець зі шрамом через усю ліву сторону обличчя і похукав на них, – вочевидь буде ще холоднішою ніж попередня. А ми минулої мало не задубіли. Ще й клятий дощ не дав вогню розвести.

–Ага... – протягнув інший хлопець.

Він ступав непевно та важко. Так, немовби кожен наступний крок давався йому не аби якими зусиллями.

–Ти як, Несторе? – запитав той, що зі шрамом.

–Бувало й гірше, брате.

–Зачекай, – він приклав зовнішню сторону долоні до голови брата. – Ти ж гориш.

–Облиш, Арсене, – відмахнувся Нестор, – все буде добре.

–От зараз би чогось теплого попити, а якби під дахом, то це б уже був рай.

–Добре, якщо дощу не буде і вдасться зігрітися біля вогню. А зодне й одяг просушити, – скептично усміхнувся Нестор.

–Може на якесь село натрапимо? – мрійливо глянув на небокрай Арсен. Там сонце, що заходило, на пару з хмарами, малювало незабутню картину.

–І, що з того? До українських територій ми ще не дійшли. А угорці чи поляки й на поріг не пустять, лиш мову почують, – Нестор зупинився поруч з одиноким дубом, відкашлявся в кулак і обперся на нього.

–Мусимо дійти хоча б до лісу, брате, – вказав на північ Арсен. – Тут точно не зігріємось. Хіба дерево підпалимо.

–Твоя правда, – зітхнув Нестор. – Дай мені лише мить перепочити. – Він сів поруч з деревом. – Яка відстань до лісу?

–Думаю кілометри зо три.

–До біса... далеко, як на мене, – Нестор закинув голову, обпер її до стовбура і закрив очі.

Арсен розгледівся навкруги. Сутінки невідворотно опускалися на землю. А навкруги, окрім лісу на півночі, лише голе поле. Арсен зняв наплічник і витяг флягу. Трусонув нею, перевіряючи наповненість, а тоді відкоркував і зробив невеликий ковток.

–Пити хочеш, Несторе?

Але той не відповідав.

–Несторе?

Тиша.

Арсен кинувся до брата. Він наблизився щокою до його губ і зітхнув з полегшенням, адже відчув легкий подих на власній шкірі. Потрібно було вирішувати, що робити. Нестор далі йти без належного відпочинку не міг.

Першим ділом, Арсен пішов до лісу. Мусів роздивитись де б краще провести ніч. Де було б хоч трохи сухіше і можна було сховатись від пронизливого вітру, що вже добряче наповнював повітря морозністю. Хлопець витягнув з-за пазухи масивного ножа і взявся ним зрубувати гілля ліщини. Він заготовив їх досить, щоб зробити імпровізовані ноші. З їхньою допомогою Арсен дотягнув брата до місця, яке приглянув. Він попередньо встелив землю ялиновим гіллям і з нього ж зробив накриття. Вийшов непоганий сховок. До того ж Арсен назбирав хмизу, який, хоч і був вологим, все ж після старань таки загорівся. Дрібно нарізані гілочки терену та ожини стали хорошою основою для гарячого чаю. А з ним і черствий хліб смакував по іншому.

Нестора довелось поїти. А поїсти він й взагалі не зміг. Його била пропасниця і виглядав Нестор зовсім кепсько. Та Арсен плекав надію, що після гарячого чаю і відпочинку поруч з вогнищем, братові стане краще. Це нагадало, як старший брат клопотався ним, коли той отримав це жахливе поранення, що залишило знак на його обличчі на все життя. Тоді в схожому стані був Арсен. Та тепер обставини складались ще гірше. Адже чекати помочі було ні звідки.

Вранішній чай приємно зігрів тіло. Нарешті ніч проведена поруч з вогнищем надавала бадьорості та відчуття того, що вдалось відпочити. Арсен і справді спав цієї ночі, як немовля. Лише зрідка прокидався, щоб підкинути дров та глянути, як почувається брат. А Нестор марив, розмовляв уві сні, белькотів щось незрозуміле і навіть викрикував у страху.

Зі сходом сонця краще не стало. Нестор заледве звівся на ноги, а ступивши кілька кроків, осів на землю.

–Зовсім кепсько, брате, – скривився Арсен.

–Вже як є. Мусимо йти, – Нестор спробував підвестися, але це йому вдалось ненадовго. Він закашлявся. – Трясця, – вилаявся. – У голові... паморочиться і сил зовсім не маю.

–Я понесу тебе, – закинув руку брата собі на плече Арсен.

–Не... варто, – закрутив головою Нестор.

–Як же інакше? – обурився молодший брат. – Я тебе тут не залишу.

–Ти не зможеш... не зможеш... мене довго нести. Це... дурість. Виб’єшся з сил... Тільки й всього.

–Я ж не можу тебе залишити, – Арсен не розумів, до чого веде брат.

–Можеш... – Нестор закрив важкі, немов налиті свинцем, повіки. – Біля вогнища... мені... буде краще, – він знову закашлявся.

–Згоден, але нам би якось додому потрапити. В лісі ж жити не будемо. Навіть, якщо й вдасться перечекати, коли тобі стане легше, то їжі у нас уже майже немає. Води також.

–Ой, братику, – зітхнув Нестор і поманив Арсенал рукою, щоб той допоміг, – інколи мені здається.., що той вершник.., рубаючи тебе, дістав до мізків.

–Я, вочевидь, чогось не розумію, – знизав плечами Арсен.

–Ми ж не в пустелі. Десь неподалік... має... бути... село...

Арсен допоміг брату спуститися в укриття. Він уважно вдивлявся в Несторові очі, які здавались скляними.

–Йди... Якщо не знайдеш прихистку, то хоча б харчів та води роздобудь. А найкраще, якби ліки якісь приніс. Кляті французи забрали усе... Навіть аптечки.

–Батьківського ножа мені вдалось зберегти, – Арсен задоволено усміхнувся зважуючи в руці масивний кинджал.