Вступ. Початок шляху.

Вранішнє сонце, минаючи хвіранки, проникало у кімнату. Червневий день обіцяв бути погожим та жарким. І не лише у відношенні погоди. Це був особливий ранок. До нього старанно готувались і чекали нетерпляче. Одні із сумнівами, інші з рішучістю, але усі з однаковим хвилюванням та відчуттям невідворотності.

Полковник Максим Дмитренко стояв навпроти дзеркала і намагався застебнути верхній ґудзик кітеля. Це було непростим завданням для нього. На правій руці залишилось лише два пальці: великий та вказівний. Ліва й взагалі була позбавлена кисті. Це ціна, яку заплатив полковник захищаючи інтереси держави.

На худому обличчі, з явно вираженими вилицями, глибоко сиділи очі кольору криги. Жоден м’яз не сіпнувся на лиці полковника, не було видно ані відчаю, ані розчарування. Лише твердий погляд впевненого в собі чоловіка.

Позаду проходила жінка у вишуканому, блакитному, як літнє небо, платті та модному капелюшку. Вона зупинилась поруч з вішаком і перш ніж взяти зонтик від сонця, кинула короткий погляд на чоловіка. Він досі не міг застебнути комірець. Але жінка знала, що Максим справиться. Він впертий і не зважаючи на каліцтво намагався залишатись самодостатнім.

–Діти де? – запитав полковник.

–Анна вже чекає з ними коло дверей, – жінка зробила коротку паузу, немов вагалася, а тоді запитала: – Ти певен, що безпечно брати дітей зі собою?

–Тепер немає місця де могло б бути безпечно, Зоє, – твердо відповів Максим, а тоді повернувся до дружини. Нарешті його погляд став м’якшим. – Сьогодні визначний день. Діти мають його пам’ятати. Всі ми маємо пам’ятати.

–Гаразд, – кутики губ жінки піднялись, намалювавши усмішку на обличчі. Зоя поклала руки чоловіку на груди, провела до плечей, тоді до комірця і застебнула ґудзик кітеля. – А де твої нагороди?

–Тепер вони непотрібні. Не цінні.

–Але ж ти їх отримав за службу імператору та державі, – здивувалась жінка.

–Немає тепер у них потреби, – Максим поправив кітель і попрямував до дверей.

На першому поверсі подружжя зустріла огрядна жінка невисокого зросту. Перед нею стояли двоє дітей: хлопчина шістнадцяти років і дівчина молодша на чотири роки. Вони терпляче чекали батьків.

–Все готово, пане, – добродушно усміхнулась покоївка.

–Дякую, Анно, – кивнула Зоя.

Люд стикався на Софіївську площу звідусіль. Не усі тут підтримували майбутні події. Багато було зівак, а також тих, хто й українцем себе не вважав і жити не міг без великої імперії, яка уже й закінчила своє віснування. Частина й не знала, що відбувається, але прямували туди, куди й інші. Адже там де натовп неодмінно має бути щось цікаве.

Та більшість знала чого чекати від цього дня. Йшли цілеспрямовано на одну з головних площ Києва, щоб почути такі очікувані слова.

Спочатку, за звичаєм провели велику молебень. Поміж київського духовенства далеко не всі беззастережно підкорялись Петроградну. Українська самосвідомість не вдалось стерти, ані Емським указом, ані Валуєвським циркуляром.

Після богослужіння перед натовпом з’явились члени Української Центральної Ради. Слово взяв Михайло Грушевський. Він пригладив ждовгу, побиту сивиною бороду, що спадала йому на груди і розгорнув аркуш паперу. Тоді оглянув людей, які чекали на його промову і почав:

–Народе України, земляки, настав цей довгоочікуваний день. Сьогодні ми можемо сказати, що здобули свою державу – Україну. Імперії більше немає. Микола другий відмовився від трону і тепер ми отримали федерацію. А отже Україна в межах колись званих малоросійських губерніях стає республікою, – Грушевський поправив круглі окуляри і перевів погляд на аркуш. Він оглянувся по боках де стояли Симон Петлюра та Володимир Винниченко, тоді злегка відкашлявся у кулак і підвищивши голос почав читати: – Універсал Української Центральної Ради до українського народу, на Україні й поза Україною сущого...

Люди уважно слухали слова голови УЦР. Текст був досить довгим його прочитання зайняло певний час. Максим пильно оглядав присутніх. Основна маса людей радісно заголосили, догори полетіли шапки – дань традиції козацтву. Але поміж щасливих людей немало було й тих, які почали освистували слова Універсалу. Вони плювалися, перебивали протестуючи та зрештою вимушені були покинути площу. Особливо після того, як дехто з них получив стусанів.

–Татку, – потягла Максима за рукав донька, – чому ці люди невдоволені?

–Соню, – хмикнув брат, – ти ще мала. Не зрозумієш.

–Чому? Я все розумію. Тепер є держава Україна. Але чому ці люди обурюються?

–Бо їм не потрібна Україна, – поклав покалічену руку на плече донці полковник. – Для них існує лише вєлікая Расія, – з відразою скривився батько.

–Але ж вони не зможуть завадити? – щирий погляд Софії прикипів до Максимового обличчя.

–Не зможуть, – усміхнувся брат дівчинки. – А якщо спробують, то нас більше тут, у Києві.

–Тут так, Назаре, – зітхнув полковник.

–Хіба їм землі мало? – знизав плечами син. – Он яка Росія величезна, тягнеться аж до Тихого океану. Україна в порівнянні з цими територіями лише незначний клаптик землі.

–Незначний за розмірами та занадто важливий за значенням, – глянув на сина скоса полковник.

Люди потроху почали розходитись, щоб чимшвидше розповісти рідним та знайомим, що відбулось на Софіївський площі. Ті ж, що залишились збирались у гурти де емоційно обговорювали новину. Навколо відчувався дух свята та національного піднесення. Максиму навіть здалось, що дихати стало легше.

Коли сім’я Дмитренків збиралась уже йти, полковник помітив чоловіка, який цілеспрямовано наближався до них. Максим одразу його впізнав. Чоловік підійшов та щиро усміхнувся.

–Вітаю, – сказав він, а тоді повернувся до Зої. – Пані, – взяв руку жінки і поцілував.

–Здоров був, Симоне, – на обличчі полковника з’явилось щось схоже на усмішку.

–Здоров, – Петлюра потиснув скалічені руку Дмитренко. – Радий тебе бачити тут сьогодні.