9.1

-- Чому одразу ідіот? Я чесно кажучи зовсім безкорисно намагаюся допомогти тобі, а ти невдячна кидаєшся на мене з образами,  -- здивовано і в одночас ображено говорить Артем, навіть не усвідомлюючи, що пропонує таке безглуздя  на яке я нізащо і ніколи не погоджуся. 

-- І ..., що на твій погляд мені потрібно відрізати чи навпаки пришити? А може підтягнути? Я маю такий жахливий вигляд, що без сліз і не глянеш, -- серйозно питаю  Артема.

-- Ну ..., не знаю. Про це варто запитати у лікаря, -- пластичного хірурга.

-- Не знаєш, а пропонуєш. Ти приглянься і скажи, що тобі в мені не подобається. Ніс? Губи? А може ... груди варто збільшити, щоб тобі сподобатися?

-- А ти доволі гостра на язик, Ліно. Раптом стала такою сміливою, випустила кігтики. З чого б це така хоробрість?

-- Тому що подобаюся собі такою, як є.  Без штучного носа і силіконових губ. Мене все влаштовує. І нічого змінювати я не збираюся, особливо, щоб тобі сподобатися.  

-- Не хочеш і не треба. Я хотів лише допомогти, щоб тебе не висміювали на кожному кроці. Ти ж у інститут зібралася поступати. Знаєш які там дівчата. А ти ..., поглянь на себе. Твоя безлика сукня тхне нафталіном, волосся схоже на купу соломи у якому ворони гніздяться. Обличчя ..., чому ти не користуєшся косметикою? Не ображайся Ліно, але вигляд у тебе просто жахливий. Ти взагалі не слідкуєш за собою. Ти ж дівчина, а схожа на опудало. 

-- Все сказав! Чи може ще вилиєш трохи бруду на мене? Навіть не можу уявити, що ти судиш людей лише за зовнішнім виглядом.

-- Ліно, тут немає нічого дивного. За такими критеріями жеве весь світ. Зустрічають по одягу, а проводжають по розуму. Нічого не вдієш. Такі правила сучасного світу. Не ображайся, але дивлячись на тебе хочеться подати тобі милостиню.

-- Ммм, як у вашому світі все легко і просто. По одягу він судить. А ти знаєш, що за все моє свідоме життя я жодного разу не була у магазині чи торговому центрі. Одяг завжди для мене купувала тітка Віра або віддавала свій, підганяючи під мій розмір. Я ніколи не була у перукаря. Коли моє волосся було аж надто довгим його обрізала теж тітка. Вона завжди переконувала мене, що моє місце біля неї і, що ніхто не дозволить, щоб така, як я вчилася у інституті. А я наважилася і втекла від неї, мріючи здійснини своє заповітне бажання. Мені байдуже, що за моєю спиною говорять інші люди. Я така яка є і пластичний хірург мені не потрібен. Хіба людина може обирати стиль  життя для себе чи те  у якій сім'ї народитися? І я не можу.  Та знаєш я упевнена, що якби мої батьки були живими все було б геть по іншому. А так ... 

-- Не потрібен, то не потрібен. Може хоч суконь кілька купимо? Що скажеш? 

-- Сукню ..., можна ..., одну, але колись я обов'язково поверну тобі гроші.

Тепер я розуміла, що Артем везе мене до торгового центру. Решту дороги ми мовчали аж поки чоловік не припаркував автомобіль і ми разом не попрямували до Ocean Plaza. 

У торговому центрі я вперше. Очі розбігаються від яскравих вітрин. Усе і усі навколо такі красиві. Тут вирує життя і я з ним у повному дизбалансі.

-- Так, ... давай спершу ми купимо тобі телефон, щоб у разі потереби ти могла мені зателефонувати. 

-- Ти правда купиш мені телефон? -- невірячи власним вухам перепитую я.

-- Так, Ліно, але це швидше необхідність ніж подарунок. Давай піднімемося ескалатором на гору, немає бажання плентатися ногами. 

-- Ти хочеш щоб я стала на цю штуку? -- запитала я налякано.

-- А чому ні!? Так набагато зручніше і швидше. У моєму житті час це гроші.

-- Артеме, я боюся, що ця штука з'їсть мої ноги. 

-- Не бійся, тобі треба зробити лише один крок, який ти робиш так само, коли йдеш звичайною ходою. Лише крок вперед. Зробимо його разом.  Я поряд! Не бійся!

-- Все одно мені страшно. Раніше я ніколи ...

-- Ох, Ліно! У мене взагалі складається враження, що ти прибулець з космосу.

Артем взяв мене за руку і потягнув за собою. Було відчуття ніби по моєму тілу раз за разом проходить електричний струм. Я спітніла, а дихання стало важким і переривчастим. Важко було зрозуміти: це тому, що так страшно ставати на цю штуку чи тому, що Артем взяв мене за руку.

-- Ліно, невже настільки сильно боїшся?

-- Ну,...  зовсім трохи. З тобою не так страшно.

Артем проявляє турботу, возиться зі мною  Терпить мою незграбність.  А насправді йому мабуть, соромно водити за собою таке страхітливе опудало, як я. Я ж помічаю, як люди з цікавістю оглядаються на нас.

Ставши ногою на ескалатор до хрусту стискала його руку. Голова йшла обертом.  Коліна підкошувалися і якби не Артем я б точно не переборола цей страх. Лише його тепла долоня додавала сил позорно  не впасти на коліна. 

-- Артеме, невже це мій власний телефон? -- радіючи, як мале дитя я стискала у руках одну з моїх мрій. Як же все легко і просто, коли є гроші. 

-- Твій, твій, але збав емоції, бо на нас уже люди оглядаються.

-- Можна я обійму тебе, щоб ... подякувати?

-- Ліно, давай іншим разо . Гаразд! Сьогодні у нас ще є справи, а часу не так вже й багато.

Артем доволі тактовно позбувся моєї настирливості. Мабуть, обійматися з такою, як я це самогубство для такого красеня.

-- Давай зайдемо ще у якись бутік, щоб вибрати тобі плаття.

-- Давай, але я не дуже розуміюся на моді.  

-- На скільки мені відомо у таких магазинах є дівчата консультанти, вони з радістю щось підберуть для тебе.

-- Ну ходімо!  Це так хвилююче, вперше в житті вибиратиму собі плаття.