8

Глава 8                                                      

Напевно минуло вже  близько трьох годин, як я сиджу на гойдалці. Сонце  не тішить легкими, яскравими промінчиками, а починає добряче  припікати.  Хочеться склянку прохолодної води і хоч один бутерброд. Голод не тітка. Але як не потрапити на очі Олені Павлівні, коли я не знаю де саме вона зараз? Ця жінка навіть крихти хліба мені не дасть.

От Валентина Степанівна чомусь здалася мені не такою холодною і неприступною, хоча навряд чи вона наважиться ослухатися  наказу господині. Вирішивши не чекати сонячного удару з надією іду до будинку. Може пощастить?

Зайшовши на кухню, я зрозуміла, що у цьому житті щастя для мене не передбачене. Олена Павлівна сидить за столом потягуючи прохолодний  напій з якимись травами. Її склянка була покрита краплями холодної роси і я мимоволі облизала губи. Хотіла розвернутися, щоб піти назад, але уже знайомий голос наказав зупинитися.

-- Ти куди зібралася, нахабна селючко? -- запитала зла королева. 

-- Я подумала, що буде краще якщо піднімуся до своєї кімнати. Не хочу заважати вам. 

-- Я чітко пояснила тобі, що у моєму домі немає для тебе місця. І не лише у дом , а й в житті мого сина теж. Забирай те з чим прийшла і геть з мого дому. ---- Валентино Степанівно, поверни цій особі те з чим вона прийшла і випровади за ворота. 

Невже вона виганяє мене? А, що ти думала, Ліно? Ця жінка тут господиня і може робити все, що забажає. Проводжаючи поглядом Валентину Степанівну  до Артемової спальні я зі страхом думала, що ж мені робити далі. За кілька хвилин мене виставлять за ворота, а я уявлення немаю, як бути далі. Куди йти і кого благати про допомогу. У мене ж нічого немає. Ні грошей, ні телефону, ні знайомих.  У цьому місті я  ніхто. Одна загублена серед мільйонів.  

Хотілося гірко заплакати від власного безсилля, але я не подарую такої радості цій злостивій гарпії. Як можна бути такою безсердечною?

Валентина Степанівна повільно спускалася сходами, тримаючи у руках мій зелений пакет. Поглядом вона вказала слідувати за нею. Невже це кінець? Невже доведеться повзти на колінах до тітки Віри, вимолюючи пробачення? Невже моїй заповітній мрії не судилося здійснитися, навіть через усі приниження, яких я зазнала за ці дні? 

Мені не хотілося в це вірити. Я так і продовжувала стояти посеред коридору аж поки Валентина Степанівна не підійшла до мене і взяла за лікоть, змушуючи іти за нею слідом. Зла мегера продовжувала цідити свій напій, навіть оком неповівши у мій бік.  Просто тихо і велично демонструвала мені свій тріумф.

-- Валентино Степанівно, чому ця жінка така жорстока до мене? Я ж нічого погано їй не зробила, -- запитала я, коли ми вийшли на двір.

-- Як це нічого поганого? А хто одружився з її єдиним і найдорожчим сином? Дитинко, зрозумій нарешті, що ти стала лютим ворогом Олени Павлівни.

-- Та хіба це привід бути такою жорстокою?

-- А чого ти хотіла, Ліно? Вона захищає ... найдорожче, що має в житті. Я й сама дивуюся Артемові. Він завжди полюбляв яскравих дівчат, а одружився на ... тобі.

-- Валентино Степанівно, мені ж нікуди йти. У мене немає ні грошей, ні телефона, щоб подзвонити Артемові і розповісти,  що сталося. 

-- Ліно, якщо ти повернешся, буде лише гірше. Краще дочекайся Артема біля воріт. Ніхто і ніщо крім нього не переконає Олену Павлівну. Вибач, дитинко , але я нічим не можу тобі допомогти.

Валентина Степанівна з сумом глянула на мене і розвернувшись попрямувала до будинку. Тепер можна плакати на  скільки вистачить сліз. Опустивши голову я перейшла через дорогу і сіла у затінку під деревом. Хоч би Артем сьогодні повернувся не дуже пізно.

На дворі вже сутеніло, а Артема й досі немає. Чому ж він так затримується, саме сьогодні, коли так потрібен мені? Я страшенно голодна, нестерпно хочеться пити, болить спина, а ноги набрякли так сильно, що довелося зняти взуття. Саме зараз мої нерви не витримали і я гірко заплакала. 

Від втоми я добряче клювала носом. Боячись заснути під деревом я повернулася до воріт. Молила Бога, щоб нарешті приїхав Артем. 

 Ох і розслабилися ми сьогодні , глянувши на годинник,  подумав я. Майже опівніч. Та сьогоднішній вечір вартий того. Дівчата були настільки розпустними та гарячими, що аж кров закипала. Особливо Каріна! З цією красунею ми точно ще не раз зустрінемося. П

ід'їхавши до воріт свого будинку, я раптом побачив тіло. Невже комусь стало погано? Жінка? Вискочивши з автомобіля, вмить опинився біля напівпритомної дівчини, а коли розвернув її обличчям до себе, зрозумів, що переді мною моя фіктивна дружина -- Ліна. Вона ледь ворушилася щось незрозуміло перебираючи губами. Що тут трапилося поки мене не було вдома?

-- Ліно! ... Ліно! Що з тобою? Чому ти валяєшся непритомною біля воріт?

Дівчина ледь відкрила повіки і на силу глянула на мене.  У неї погляд побитої собаки. Червоні і заплакані очі.  Чому вона виглядає такою знесиленою і втомленою?

-- Твоя мама виставила мене за ворота. Вигнала з будинку. Сказала забиратися, щоб навіть духу мого не було, -- шепотіли сухі губи Ліни. -- Гмм ..., ти ж знаєш, що мені немає куди йти, тому я вирішила зачекати тебе біля воріт. 

-- А ти довго тут отак сидиш? -- питаю я,  вирішивши переконатися у своїх здогадках.

-- Майже з того часу,  як ти поїхав на роботу.

-- А чому ж не подзвонила мені?

-- Артеме, у мене немає телефона, а поштові голуби тепер  не працюють ... У мене нічого немає! Я  ніхто! Сільська обірванка. Якби у мене були гроші на автобус, поїхала б до тітки Віри на поклон. А так ...

-- Так, ... нікуди ти не поїдеш. Зараз ми розберемося, хто дав право моїй матінці так поводитися з нів чому невинними людьми.