7

Глава 7                                                    

-- Доброго ранку, усім! -- привітався Артем, щойно ми  зайшли разом до кухні. 

Окремо він підійшов до Олени Павлівни і поцілував її у щоку. Жінка ніяк не відреагувала на його милий жест. Та йому схоже байдуже. Хоча...  ні, брови таки злетіли вгору і в куточку губ блимнула ледь помітна посмішка.

-- Доброго ранку! -- тихо промовила я, виглядаючи з-за спини Артема. Збоку я, мабуть, виглядаю наляканим кошеням, яке боїться, щоб на нього не тупнули ногою. 

-- Прошу, сідайте до столу. Я подам для вас сніданок, -- весело  щебетала Валентина Степанівна. -- Артеме, вам як завжди? 

-- Так, дякую! -- коротко відповідає.

-- А чого б хотілося вам, Ліно?

-- Та мені байдуже, Валентино Степанівно. Головне, щоб не сидіти цілий день голодною, -- відповідаю й одразу відчуваю, як бурчить на мене мій шлунок. Ну звісно, як йому не сердитися, якщо я вчора жодної крихти у роті не тримала.

-- Тоді думаю вам сподобається моя вівсянка з фруктами і кава з шоколадними круасанами. Я їх сама випікаю. 

Мама Артема з самого ранку виглядала так ніби збирається на бал. Легка шовкова сукня персикового кольору, елегантні босоніжки на доволі високих підборах, зачіска та макіяж. Переді мною сиділа  ідеально красива жінка. Їй хоч зараз на обкладинку журналу.

 Ще раз глянувши на неї мені стало шкода себе, та  що вдієш, ми живемо у різних соціальних категоріях. Вона, мабуть, бере приклад з Софі Лорен, а я навіть не з Попелюшки. Мая казка завжди починається однаково: жила  бідна дівчина, і на щасливий кінець годі сподіватися. 

-- Валентино Степанівно, дякую за чудовий сніданок. Я працюватиму у своєму кабінеті.  І..., будь ласка, запам'ятайте на майбутнє. З завтрашнього ранку я снідатиму о сьомій тридцять. 

Вставши з-за столу Олена Павлівна навіть не глянула у наш з Артемом бік. Гордо наче королева попрямувала до свого кабінету. Невже вона змінила свій розпорядок дня, лише для того, щоб не сидіти зі мною за одним столом? 

Артем навіть словом не обмовився. Спокійно допивав свою каву, а я з великим задоволенням насолоджувалася самою смачною вівсянкою у житті. Я теж не раз готувала її собі,  але просто на воді, без масла і фруктів.

-- Дякую, Валентино Степанівно! Все як завжди дуже смачно, -- промовив Артем, збираючись покинути кухню. 

Лише зараз я зрозуміла, що Артем їде на роботу, а я залишаюся одна у цьому величезному домі. Мені страшно! Валентина Степанівна не звертатиме на мене увагу. У неї і без мене повно клопотів, а от Олена Павлівна... 

-- Артеме, можна я тебе проведу до машини? -- попросила я, встаючи з-за столу одразу за ним.

-- Що з тобою, Ліно? Нащо тобі раптом здалося проводжати мене до машини? -- нетерпляче запитав Артем, відкриваючи смарт ключем свій автомобіль.

 Кинувши оком навкруги зрозуміла, що поруч нікого немає.

-- Артеме, а коли ти повернешся?  Я не знаю, що мені цілий день робити у твоєму домі. Може ти зможеш відвезти мене до центру?

-- Я повернуся ввечері. А чого раптом тобі знадобилося до центру? Що за вигадки? Що ти там забула?

-- Ну не можу я сидіти цілими днями без діла. Треба шукати роботу. Коли розпочнеться навчання я не зможу працювати, а зараз може хоч посудомийкою візьмуть. 

-- Ліно, як ти собі це уявляєш, що дружина Артема Гаврилова працює посудомийкою у якійсь дешевій забігайлівці? Тебе ж у престижний ресторан не візьмуть. Сама розумієш..., вигляд у тебе не той... Та й нащо тобі здалася робота? Невже у моєму домі тобі чогось не вистачає?

-- Звісно, ні! У тебе чудовий будинок. Дякую за щедрість та гостинність, але мені потрібно заробляти собі на життя.  

-- Ти натякаєш, що тобі потрібні гроші?

-- А кому вони у наш час не потрібні? 

-- Я зрозумів!  Сьогодні відкрию для тебе карту і покладу гроші на рахунок.

-- Я не хочу, щоб ти утримував мене. Купував і...

--  Тоді вважай, що це додаткова оплата нашої угоди. Все, я вже спізнююся, а  ти поки відпочивай. Бачив ти любиш читати, можеш взяти собі якусь книгу з моєї бібліотеки.

Я лише встигла провести поглядом чорний автомобіль Артема. Просто стояла і навіть не уявляла, що мені робити далі. Щось підказувало мені, що не варто повертатися до будинку. Не хотілося знову зустрічати на собі холодний, зневажливий погляд Олени Павлівни.

Вирішивши прогулятися навколо будинку, чого я лише тут не побачила. Прекрасні клумби квітів.  Саме зараз цвіли троянди. Вони тут різних сортів та кольорів. Найбільше мені сподобалися білі з шпилястими пелюстками. Дуже красиві. Неподалік у фонтані шуміла вода, розсипаючись на мільйони сріблястих крапель.

 У тіні дерев стояла величезна гойдалка, поруч із нею дубова альтанка, а за нею величезний басейн. Якби я вміла плавати точно попросила б дозволу насолодитися кришталево бірюзовою водичкою.

 Повернувшись до гойдалки, присіла на неї й спробувала себе розгойдати, відштовхуючись ногами вперед. Заплющивши очі я ловила сонячне проміння, яке де-не-де пробивалося крізь листя дерев. Було відчуття ніби я повернулася у дитинство. Здавалося, що тато стоїть за моєю спиною і щосили розгойдує мене. Я весело сміюся і кричу <<ще>>, <<ще>>, <<гойдай сильніше, татку>>.

-- Бачу, ти не погано влаштувалася у моєму домі..., Ліно...

Відкривши очі я побачила, що переді мною стоїть не хто інший, як Олена Павлівна. Хоча навіть із закритими очима я впізнала її холодний голос, але дуже  не хотіла вірити, що прийшла саме вона. 

Жінка  пожирала мене своїм пронизливим поглядом. Здавалося ним вона зіскановувала навіть мої кістки, проникала під шкіру розливаючись дрібними холодними  мурахами. Точно як тітка Віра, лише в образі величної  королеви. Зараз  накинеться  на мене зі звинувачуваннями та погрозами. Та хіба може бути по іншому, вона ж мати... Артема. І як будь-яка мама хвилюється за свою дитину.

-- Вибачте, я лише вирішила трохи погойдатися. У вас все таке красиве і затишне,   -- спробувала  пояснити,  що нічого поганого я тут не роблю. Хоча, як  тут поясниш, що я просто не знаю, що мені робити. Куди можна, а куди зась.