3

Глава 3                                                                                              

-- Так, Олег, і ти... Ліна -- Ангіна, чекаєте мене тут. Я за хвилин п'ять, максимум десять повернусь. Ніхто нікуди без мене не йде, -- командував мій друг. 

Я  про все домовився. Нас розпишуть, але без обручок, сказали, що ніяк не можна.  От тепер доведеться бігати містом шукаючи ювелірний магазин, але, як на зло, нічого такого поблизу не було видно. Я уже хотів махнути рукою й повертатися, як  раптом побачив жінку, яка на руці тримала купу блискучих ланцюжків. Точно циганка, -- подумав я і підійшов до неї.

-- Доброго дня! А пари обручок  часом у вас не знайдеться? -- підійшовши до неї ближче, запитав заради спортивного інтересу. Можливо пощастить.

-- Знайдеться! А вам якого розміру обручки потрібні?

-- Мені байдуже, головне, щоб їх було дві, ... пара, -- демонстративно показую пальці, щоб жінка точно зрозуміла, що саме мені потрібно.

-- Є у мене одна пара, думаю вам підійде. Правда трохи дорого коштуватимуть. 

-- І скільки ти хочеш за них?

-- П'ятсот гривень, -- каже жінка, а я ледь стримую сміх, але продовжую розмову. -- За пару? 

-- Так, за пару. Беріть, не пошкодуєте. Вашій наречені точно сподобається. Це ексклюзив, -- гордовито показує на два прості, навіть не посріблені кільця.

Про який ексклюзив вона говорить? Це ж дешеве барахло, яке не вартує навіть копійки.

-- У мене є лише триста гривень. Може якось домовимося? -- сам не знаю чому, але мене тягне сьогодні на різні авантюри.

-- Послухай, хлопче, якщо ти думаєш, що я геть "темна", то дуже помиляєшся. Твоя одежа коштує, як мій будинок, а кажеш, що не маєш грошей. Або купуй як є  або йди куди йшов. Не розумію, нащо тобі раптом здалося  таке дрантя?  

-- Та я поки й сам не розумію. 

Витягнувши з гаманця п'ятсот гривень, даю жінці. 

-- Коробочка потрібна?

-- Яка ще до біса коробочка? Ти що тут ексклюзив  ювелірні послуги розвела? 

-- Червона, велюрова, у вигляді сердечка. Ти ж наче одружуватися зібрався? -- пояснює мені жінка, ніби я геть нічого не тямлю.

-- Нє..., обійдемося без коробки. Я поспішаю! Наречена напевно вже  зачекалася. Ще передумає..., не дай Боже.

Повернувшись бачу, як моя майбутня дружина і найкращий друг мило бесідують під зеленим каштаном. Цікаво, які у них є спільні теми для розмови? Чи може мого друга  потягнуло на екзотику? 

-- Так, у мене все готово! Ходімо зі мною. У нас не так багато часу, як здається. 

Підійшовши до жінки з якою попередньо домовився, щоб допомогла створити ще одну молоду сім'ю, кажу, що ми уже готові й  показую обручки. Опудало налякано переступає з ноги на ногу, а мені від її дурної поведінки хочеться викинути її у вікно.

-- Ну,  раз так, то можемо починати. Ви наречений і ви наречена  прошу, станьте на рушник. Де ваші свідки? 

-- У нас лише один свідок, мій друг -- Олег. Більше немає -- кажу, як є.

-- Має бути двоє. 

-- Господи, де ж ви взяли такі правила? І, що нам тепер не одружуватися, чи як? Може ви будете  нашим другим свідком?

-- Я не можу. Я на роботі.

-- А окрім вас тут ще хтось є?

-- Є, прибиральниця -- баба Галя. 

-- Чудово! Кличте сюди бабу Галю, хай вона буде нашим  другим свідком.

-- Баб Галь, ... хутко біжи сюди. Робота є для тебе,   -- кричить жінка.

За ті гроші, що я їй заплатив, могла б цю бабу Галю за руку привести.

Перед нами з'явилася баба Галя. Така собі об'ємна  жіночка за шістдесят. Схоже вона не одній парі ставала в пригоді, бо без пояснень добре знала, що саме їй потрібно робити.

  Моя,  без кілька хвилин законна дружина, перелякано спостерігала за дійством не промовивши ані слова. Та назад вороття немає, доведеться обом йти до кінця. 

Розпочалася церемонія розпису. Ми з Ліною по черзі відповідали <<так>> і <<згодна>> чи  <<згодний>>. Слова <<ви можете скріпити свій шлюб поцілунком>>, опустили мене з небес на землю. Цілувати сільську обірванку не було жодного бажання. От якби на її місці була Каріна, я б із задоволенням, а так... доведеться знову щось вигадувати. 

-- Наша релігія не дозволяє нам цілуватися на людях, -- прочистивши горло, кажу різким беззаперечним тоном, щоб не було більше непотрібних запитань. Опудало з-під лоба глянуло на мене своїми фіалковими очиськами. Невже подумала, що я захочу її поцілувати? Ніколи! Нізащо!

 Хай і не мріє. 

Ми ж тепер уже  з законною дружиною ставимо по черзі свої підписи. До речі у мого опудала красивий і дуже рівний почерк. Я помітив, як вона кожну букву виводить наче під лінійку. 

 Забравши свідоцтво, виникає бажання забратися звідси якомога швидше. 

-- Друже, дозволь привітати тебе з одруженням, і тебе Ліно  теж. Бажаю вам довгих та щасливих...

-- От тільки твого сарказму не вистачає. У нас з опуд..., з Ліною фіктивний шлюб і тобі прекрасно про це відомо. Це все для того, щоб "ощасливити" мою маму  і не більше. 

-- Ну, знаєш, чим чорт не жартує. Ніхто не знає, коли саме у нього влучить стріла Амура. 

-- Олеже, перестань плести дурниці. Поглянь на нас, тут не те що любов'ю, тут навіть симпатією не пахне. У нас фіктивний шлюб який я з легкістю розірву при першій ліпшій нагоді.

Ліна так і стояла з пакетом у руках не промовивши жодного слова.

-- Ти так і стоятимеш? Чи здогадаєшся сісти у машину? Пора познайомити тебе з тою заради якої я одружився з тобою. 

-- Значить ви одружилися зі мною, щоб насолити мамі? -- тихо запитало моє непорозуміння.

-- Я одружився з тобою, бо це вирішує купу моїх проблем. Сподіваюся я зрозуміло пояснив.  Їдьмо вже звідси.

Сівши на заднє сидіння автомобіля, я нарешті задумалася над тим, що  накоїла за останні кілька годин. А саме, вийшла заміж за красивого і багатого хлопця який відкрито зневажає мене та вважає дурненькою.

 Дивиться зверхньо, ніби я зайвий бруд на його начищених до блиску туфлях. Ще б пак! Я ж не народилася з золотою ложкою у роті. У мене не було турботливих та люблячих батьків, які дали усе найкраще для своєї дорогої дитини. І я навіть близько не стояла поруч з такими  як він. Проста сільська дівчина  у якої нічого немає крім мрій, які вона вперто намагається втілити в реальність.