Розділ 26

- Вікусь, ти мене чуєш?

- Що?

- Гукаю вже тебе хвилину, щось сталось? - пояснює мені Оксана спираючись на мій стіл та уважно дивиться на мене.

- Пробач, сама не своя сьогодні - вимикаю комп'ютер, бо зосередитись на роботі сьогодні не вдасться. Голова обертом.

- Тобі погано? - по-своєму Оксана розуміє мої слова.

- Та ні, почуваю себе добре. Це інше. Макс мав зателефонувати ще о другій годині, а о третій мав вирушати додому, а не телефонує. Вже майже п'ята. Я вже тричі телефонувала не відповідає - вже автоматично дивлюсь на телефон, чи я не пропустила дзвінок від нього.

- Віка, можливо був на зустріч увімкнув тихий режим і забув вимкнути, бо попішає до тебе. Зателефонуй зараз, а раптом -  розумію, що  Оксана хоче підтримати, але все це дуже дивно. Макс знає, що я чекаю на його дзвінок, тому як тільки би вийшов із зустрічі одразу зателефонував би. Він знає, що я буду хвилюватись, якщо не почую його голос.

- Зараз взагалі його телефон вимкнений - та, що таке. Вчора так було добре, а сьогодні серце вистрибує від хвилювання, змушую себе хоч трішки опанувати емоції, бо це точно не на користь нашому малюку. 

- Хм, можливо погане покриття, бо в дорозі. Ось, що ми зараз зробимо. Збирайся, запрошую тебе до себе на вечерю Ігор обіцяв приготувати пасту за своїм унікальним рецептом. 

- Я не хочу їсти. Я краще поїду додому, буду там чекати на Макса.

- Вікусь, ти ж розуміюш, що справа не у вечері, тобі краще зараз не залишатись наодинці, накрутиш себе. Ходімо, можеш не їсти, а просто посидимо поговоримо. Якщо хочеш можу поїхати до тебе? - Оксана має рацію.

- Можеш? А як Ігор?

- А Ігор може до тебе теж приїхати, ти не проти?

- Звісно, що ні. Дякую, подружко - міцно обіймаю Оксану. Підтримка мені зараз не буде зайвою.

- Ну ти що, а для чого ще потрібні подруги.

- Дякую.

- Будь ласка, давай збиратись.

Сходила в душ, поки Оксана з Ігорем готувала вечерю. Зараз сиджу із телефоном у руці та думаю, що робити. Оксана мала рацію, коли казала, що мені не можна бути наодинці, їхня присутність допомагає мені не панікувати. Телефонувала до Григорія, він нічого не знає, Макс до нього не телефонував. Телефон так і вимкнений.

- Віка, тобі потрібно поїсти, хоч трішки - передає мені тарілку Ігор.

- Я не хочу, шматок не зможу проковнути. Я знаю, що щось сталось, я не можу сидіти на місці потрібно діяти - подивляюсь, що вже майже сьома. 

- Що пропонуєш?

- Знайшла номер телефону клієнта з яким мав зустріч Макс, але не наважуюсь зателефонувати, бо боюсь почути щось жахливе.

- Давай я зателефоную - хочу погодитись на його пропозицію, а потім опановую себе та розумію, що це маю зробити я.

- Ні, мені потрібно опанувати себе і діяти. Я сама - затамовую дихання, коли телефоную. Майже одразу відповідає чоловік. Виявляється, що зустріч завершилась о дванадцятій, Макс відмовився від запрошення на обід, бо поділився, що поспішає додому, бо його чекає вагітна наречена. Вимикаюсь, бо більше не знаю, що запитати.

- Ну що там? - запитує Оксана.

- Макс завершив зустріч і вирушав додому, якщо він виїхав одразу після зустрічі, то мав би бути уже вдома, а його нема. Можливо варто зателефонувати до поліції, запитати.

- Давай я, краще розуміюсь на його маршруті. Мені потрібна інформація про авто Макса, номерний знак бажано - пропонує свою допомогу Ігор. Я погоджусь, бо можливо в цьому стані погано буду орієнтуватись. Згадую, що у його кабінеті є копія документів. Приношу одразу.

Ігор виходить в іншу кімнату, Оксана сідає поруч зі мною на дивані та обіймає мене. Залишається чекати. Коли після десяти мовчазних хвилин Ігор повертається, розумію, що щось сталось. Бачу це в його очах і Оксана це розуміє.

- Що? - не хочу зволікати із відповіддю.

- Вікторія, Макс знайшовся.

- Де він? - Ігор мовчить - Що з ним?

- Він в лікарні, трапилась аварія. Він живий.

- Ох, як так? - сідаю на диван, бо різко піднялась і голова запаморочилась.

- Вікусь, погано?

- Ні, я хочу до Макса. Ігоре, де він? Як він?

- Він у госпіталі у Львові. Зараз непритомний, телефон розбитий, тому і витратили багацько часу, щоб з'ясувати хто його рідні.

- Макс живий, я збираюсь до нього.

- Вікусь, видихни. Макс живий, він зараз під наглядом лікарів. Збирайся, ми тебе відвеземо - Оксана говорить мені, але поглядом дивиться на Ігоря, що киває у відповідь.

- Дякую вам, я швидко, хочу бути поряд, коли він прокинеться.

Заходжу у спальню, беру тільки дійсно необхідне. Деякі речі, доглядові засоби, Макса також беру речі, документи. Без роздумів одягаю світшот Макса. Обводжу поглядом кімнату, перевіряю, чи нічого не забула. Друзі вже чекають.

- Вікусь, ти не проти, що ми заїдемо додому візьмемо речей. 

- Звісно, що ні - згадую, що в мене є охорона - Оксана, можливо я з охороною поїду, а ви поїдете додому, не хочу вам завдавати ще більшого клопоту.

- Охорона хай їде - відповідає Ігор - але ми тебе відвеземо, це не обговорюється. Ти за нас не хвилюйся, ми знайдемо, чим зайнятись у Львові.

- Ігор має рацію і підтримка тобі не завадить. Давай, не гаємо час.

- Добре.

Дорогою телефоную до Григорія, він завтра теж буде у Львові за що я йому безмежно вдячна. Охорона їде слідом, добре, що власник охоронної агенції друг Макса. Обіцяв з'ясувати обставити аварії.

Я відмовляюсь підійматись до квартири Оксани та Ігоря, чекаю у авто. Через п'ятнадцять хвилин вони виходять з під'їзду. Врушаємо в дорогу, погоджуюсь з Оксаною, що мені потрібно поспати, тому лягаю позаду. Заплющую очі з думками, як побачу коханого, обійму його, а він скаже, як сильно нас любить.

Прокидаюсь в темноті, ми ще в дорозі. Оксана поруч із Ігорем спить, а він кермує. Ігор помічає, що я прокинулась, показує, що тихо, нехай Оксана поспить. Пошепки прошу зупинитись десь на заправці. Розумію, що Ігор їхав весь цей час без зупину, тому хочу, щоб він трішки відпочив. Почуваю себе краще, сон дав можливість відновитись.