Розділ 10

- Це твій брат? - не відводжу погляд від Максима Івановича.

- Так. Зараз вас познайомлю - каже Григорій, бо бачить, як Максим Іванович йде в нашу сторону.

- Не варто, ми вже знайомі, твій брат мій бос - доводиться нахилятись дуже близько, щоб сказатити щось, бо через музику нічого не чути.

- Навіть так, цікаво. Брате, а ти чому мовчиш, що в тебе такі красуні працюють? - Максим Іванович не розділяє радощів його брата, він нахиляється до нього і щось йому говорить. Що саме я не чую, через гучність музики. Григорій залишається веселим та спокійним, але близько до мене підходить - Вік, можливо ми об'єднаємо наші компанії і гарно відпочинемо? - запитує в мене Григорій поки бос так і мовчить.

- Я думаю, що не варто. Я напевно вже буду збиратись додому.

- А я думаю, що варто - промовляє Максим Іванович та направляється до нашого столика, де дівчата роблять вигляд, що їм взагалі не цікаво, що відбувається на танцполі, а їх цікавить лише розглядання інтер'єру.

- Ну, ходімо - підштовхує мене Григорій.

- Ой, краще і не може бути. Ну за що це мені - бубуню собі під ніс, доля ніби знущається, постійно зводить мене із босом.

Підходимо до столика, Максим Іванович сів поруч із моїм місце, мені нічого не залишається, як сісти поруч з ним. П'є він якийсь темно-коричневий міцний алкоголь, а я щоб заспокоїти нерви випиваю другий за рахунок коктель, ох і буде мені завтра погано. 

За столом зав'язується розмова, говорять всі, навіть Максим Іванович вміє жартувати та посміхатись, окрім мене, голова почала несамовити боліти та і настрій зник. Вже не хочеться веселощів, а хочеть змити із себе сьогоднішній день та міцно заснути. Телефон показує вже першу ночі.

- Юля, я буду вже їхати? - нахиляюсь до неї.

- Чому, посидь ще трішки, коли це нам вдасться ще сидіти за одним столом із нашим босом та його братом, до речі, він симпатичний і ти йому сподобалась.

- Я втомилась та і другий коктель був зайвим, я викличу таксі і поїду.

- Вік, ти останнім часом сама не своє, щось сталось?

- Та не знаю, щось ці тижні видались для мене деприсивними, але це пройде. Не варто хвилюватись.

- Ти ж знаєш я поруч, ти завжди можеш зі мною поговорити.

- Так, знаю, дякую - прощаюсь з усіма та виходжу на вулицю, можливо так стане трішки легше, бо відчуваю нестерпний біль у скронях. Коли навкруги веселощі,  а тобі веселитись взагалі не хочеться, то краще поїхати додому. До приїзду таксі ще п'ять хвилин, щоб згаяти час заходжу в соціальні мережі, але головний біль не дає сконцентруватись. 

- Зібралась додому?  - мені не потрібно повертатись, щоб зрозуміти, хто стоїть за моєю спиною.

- Так - коротко відповідаю.

- Можна з тобою? - підходить ближче.

- Додому? - в такому стані не можу зрозуміти, що він має на увазі.

- Ну, якщо запросиш? - кінчики губ ледь посміхаються - Я маю на увазі, можна з тобою на таксі поїхати?

- Ааа, а нам хіба в одну сторону?

- Ні, але це краще, ніж чекати інше авто.

- А Ви хіба не на авто?

- Ні, вирішив сьогодні відпочити з братом та і алкоголь вживав.

- Відпочили?

- Можеш на ти звертатись до мене, ми не на роботі. Відпочив, а ти?

- І я відпочила, наше таксі, ходімо, Максиме - якось легко його ім'я вилетіло з моїх вуст, чим здивувала себе та боса.

Сідаємо разом на заднє сидіння, я одразу називаю свою адресу та заплющую очі в надії, що не буду відчувати болі. Їхати нам сорок хвилин.

- Вік, тобі погано? - якось з турботою в голосі запитує бос, хоча я йому не подобаюсь, чи подобаюсь, я вже загубилась у наших стосунках.

- Так, голова страшенно болить - не хочу зараз бути сильною, кажу правду.

- Можливо до лікаря варто їхати, а не додому? - підсувається ближче та схиляє мою голову собі на груди, ох, як добре.

- Ні, це від алкоголю, другий коктель був зайвим, це звична реакція. Достатньо гарно виспатись і все минеться.

- Як тобі допомогти?

- Обійми мене - кажу ледь чутно не відкриваючи очі. Максим нічого не відповідає обіймаючи мене. Я провалююсь в сон.

Прокидаюсь від того, що страшенно хочеться в туалет. В кімнаті темно розгледіти нічого неможливо, розумію, що сплю в чиїхось обіймах в яких дуже комфортно. Намагаюсь встати, але мене тільки міцніше притискають до себе. Страшенно лякаюсь, згадую, що їхала в таксі із Максимом, а далі прірва в пам'яті.

- Віка, що знову погано? - чую сонний голос боса. Спершу видихаю знаючи хто поруч, а потім напружуюсь, це ж мій бос.

- Хочу піднятись - Максим розкриває свої обійми, я сідаю на край ліжка, але вставати не поспішаю. Максим вмикає світло поруч із ліжком - Де ми?

- Ти заснула в таксі, я привіз тебе до себе.

- Чому не розбудив?

- Ти так солодко спала та і не хотів, щоб ти відчувала знову головний біль.

- Хм, дякую, а котра година?

- Майже п'ята ранку, ще є час відпочити.

- Максиме, я поїду додому мені потрібно привести себе до ладу - у скронях ще залишається біль, але не така пульсуюча.

- Вік, ну яке додому, краще лягай та дай собі відпочити, бо поки повернешся додому вже не буде часу на сон.

- Я хочу в душ і мені потрібно переодягнутись - Максим встає та підходить до мене, присідає та заглядає мені в очі. На мені лише білизна, я прикриваюсь ковдрою.

- Вік, я не буду до тебе чіплятись, звісно, якщо ти сама не захочеш. Пропоную тобі сходити в душ, випити ось ці ліки і лягти далі відпочивати, якщо хочеш, я можу лягти на дивані - дивитись так пронизливо на мене, що я хочу погодитись і забути про все в його обіймах.

- Отруїти мене хочеш? - згадую наш діалог в його кабінеті.

- Так, щоб ти втратила голову від мене. Ходімо - встає та подає мені руку - ось тут ванна кімната, знайдеш все необхідне, ось моя футболка можеш одягнути.

- Дякую - дивлюсь в дзеркало, на голові безлад. Роздягаюсь стаю під душ, одразу стає легше. Вода забирає всю втому. Витираюсь, одягаю футболку Максима, що пахне ним та свою білизну. Йду на пошуки Максима, помічаю, що світло горить на кухні. Максим в спортивках та футболці щось готує.