Розділ 8

Всю ніч та весь ранок мої думки лише про боса. А раптом йому стало гірше, як я пішла і не варто було його слухати, а викликати швидку. Яка причина його стану і чи не буде повторюватись це знову. Заспокоюю себе тією думкою, що він дорослий чоловік і він знає, що робити зі своїм життям.

Як приходжу на роботу одразу поринаю в роботу, як і дівчата, тому відволікаюсь на короткий період від думок про боса та його здоров'я, хоча мушу собі зізнатись з кожним днем я все більше думаю про Максима Івановича і це лякає, бо я не хочу бути черговою, якій розбили серце. Він дуже симпатичний чоловік, красивий, високий, про таких кажуть володар життя, спокійна впевненість, яка не портребує доказів. Такий чоловік завжди знає, що він хоче і сильна енергетика так і манить мене. Великих зусиль мені вартувало, щоб зізнатись собі, що він мені подобається як чоловік, як бос ще той впертюх, але нічого не буде, бо як я казала, що залишусь без роботи і із почуттями, які нікому не потрібні.

Витираю сльози, що з'являються на очах і йду з дівчатами на обід, якщо вони і помітили мій стан, то нічого не запитують, поважають моє рішення змовчати про те, що мене так турбує. А турбує мене те, що я одна в тридцять років, ніколи не думала, що буду в числі тих, хто буде турбуватись через вік і соціальні очікування, але турбуюсь. Ледь з'їдаю половину обіду, тому що знаю з новим проектом мені потрібні сили, а їсти бажання нема.

З вчорашнього вечора я так і не бачила боса, бачила лише його авто, отже, з ним все добре, він в офісі. Повертамось з дівчатами з обіду, я готую собі каву та сідаю за робочий стіл. Відпиваю трішки кави та відвалікаюсь на телефон. В цей час до кабінету заходить Максим Іванович, виглядає так, ніби нічого і не було вчора. Жодного натяку на вчорашню слабкість, іноді мені здається, що в чоловіках є суперсила виглядати в буль-який момент гарно, якщо він гідний як людина.

- Вітаю, дівчата дозвольте поговорити з Вікторією наодинці.

- Добрий день, Максим Іванович, звісно - дівчата виходять, а я не відводжу погляду від боса, цікава, що мене чекає.

- Добрий день, Вікторіє.

- Добрий день, Максиме Івановичу, як Ви себе почуваєте? - якщо бос зібрався робити вигляд, що вчора нічого не було, то я не збираюсь.

- Власне тому я і прийшов - підходить до робочого столу, стоїть, руки в карманах штанів, поза розслаблена.

- Слухаю Вас.

- Я сподіваюсь, Ви нікому не розповідали, що вчора стали свідком одного інциденту?

- А Ви як думаєте? - невже і тут він найгіршої думки про мене, от як це витримати?

- Я не хочу гадати, я хочу почути правду.

- Я теж хочу почути правду, що з Вами сталось?

- Це не Ваша справа - підвищує голос - пліток в офісі я не потерплю, тому прошу Вікторіє, не розповідати те, що Ви бачили, якщо Ви ще не розповіли своїм колегам.

- Ну звісно, Ви про мене найгірної думки, що я вже всьому офісу розповіла, що Вам вчора було зле, може я оголошення про це зробила? - він мовчить і уважно слідкує за мною, а я і не збираюсь себе зупиняти. Дістав, як можна так принижувати когось? - Я Вам ще раніше казала, я не пліткарка, я ходжу в офіс, щоб працювати. Якщо Ви не вважаєте за потрібним про це розповідати або лікуватись це Ваша справа - витираю сльози, що непрохано з'явились на очах, щось сьогодні я дуже сентиментальна - Я йшла додому, як почула гучний звук, що долинав із Вашого кабінету, вирішила перевірити. Коли побачила Вас на підлозі, мені варто було одразу піти, але я не така, коли людині погано я допомагаю - сил нема терпіти таке відношення - на наступний раз просто пройду повз, щоб не слухати від Вас чергових звинувачь в мою сторону.

- Вікторіє, заспокойтесь, я не хотів Вас образити - я бачу змішані почуття на його обличчі та розгубленість, не такою реакції він від мене очікував.

- Не хотіли, а ображаєте постійно. Вибачте, якщо хочете можете звільняти мене - не чекаючи відповіді вирішую залишити кабінет, бо ще секунда і я розплачусь, а цього видовища я босу не подарую.

- Вікторіє, зачекайте - перехоплює мене за руку, тримає міцно за кість руки - ніхто Вас не буде звільняти.

- Відпустіть - прошу не дивлячись йому у вічі, він тільки сильніше стискає і не планує відпускати - Максиме Івановичу, прошу відпустіть - як тільки він це робить, я миттєво залишаю кабінет.

Не підіймаючи голови заходжу в туалет, щоб заспокоїтись, добре, що він порожній. Через певний час мені вдається опанувати свої емоції, витрачаю час, щоб витерти туш, що потекла від сліз. Видихаю та йду до свого кабінету, але як би була на те моя воля, я б туди не поверталась, не зараз, не в такому стані.

Як тільки заходжу в кабінет, ловлю на собі погляди дівчат.

- Вік, що трапилось?

- Нічого, все добре - проходжу до свого місця, роблю ковток холодної кави, яка гидота, викидаю каву в смітник.

- Ми бачимо як все добре, твої червоні очі кажуть про інше - каже Юля - Що він тобі сказав?

- Справа не в ньому, а в мені. Вибачте, дівчатка, але я не хочу про це говорити, я тільки заспокоїлась.

- Вік, ми тебе не дамо образити, зрозумій, ми на твоїй стороні - підходить та обіймає мене Юля.

- Я знаю і дуже ціную вашу підтримку. Я напевно попрацюю з дому - складаю ноутбук та збираю речі.

- Я не знаю, що між вами сталось, але після вашої розмови бос вилетів із кабінету сам не свій, він готовий був поглядом вбити будь-кого, хто трапився б йому на шляху.

- Хм, буває, тому варто поспішити. Якщо, Максим Іванович, буде запитувати, скажете, що я працюю з дому?

- Звісно, за це не хвилюйся.

- Дякую за розуміння - намагаюсь посміхнутись - дівчатка, завтра все в силі, я за вечір - уточнюю, бо бачу нерозуміння в їх очах про що я.

- Оце молодець, так тримати. Відсвятуємо завтра твоє підвищення.

- Так - можливо вже і не буде що святкувати, бо мене звільнять.

Не пам'ятаю, як доїхала додому, одразу переодягаюсь у свою улюблену піжаму, зав'язую волосся, готую собі заспокійливий чай та сідаю працювати. Ближче до вечора на телефон приходить смс від боса: