Розділ 7

- Мене звати, Вербицький Максим Іванович, як ви вже знаєте я новий власник компанії. Деякі працівники вже познайомились зі мною, решта ще ні, тому якщо виникають питання, чи є ідеї як покращити ефективність компанії ласкаво прошу до мого кабінету - після слів боса в залі панує тиша, всі чекають що буде далі - Я не потерплю в колективі людей, що не горять справою компанії або не розділяють її цінностей, тому якщо це про вас прошу не гаяти ні мій час, ні свій час. Я доступно пояснив? 

- Так - майже хором відповідають працівники.

- Добре, тепер про плани. Нас чекає одне велике замовлення, за побажанням замовника необхідно підготувати два проекти, а замовник обере найкращий. Всі деталі будуть згодом. Цим проектом будуть займаєтися два відділа під керівництвом Анни та Вікторії - стоп, що? далі я не чула нічого, лише коли Юля мене стукнула в бік я зрозуміла що щойно сталось - Вікторіє, Ви тут з нами?

- Так, звісно - автоматично відповідаю, хоча запитання я не чула.

- Тоді чекаю Вас в себе в кабінеті після наради.

- Добре, Масиме Івановичу - далі бос розповідає про нововвдення та про новий рівень нашої компанії. 

- Юль, ти розумієш що сталось? - тихо запитую у Юлі.

- Так, Вік тебе підвищили і тепер ти наш керівник і в нас новий проект - світиться від щастя Юля, а мені якось стало не по собі, я ніби і чекала на це підвищення, але зараз я масимально розгублена.

Впродовж наради я не чула майже нічого, що казав Масим Іванович, бо була зайнята роздумами щодо підвищення, чи вдасться в мене бути керівником, чи не підведу я в першу чергу себе. Чи достатньо в мене досвіду та знань, щоб бути керівником? Ці думки роєм крутились в моїй голові. Коли закінчилась нарада я відчувала себе втомленою він своїх вагань, тому на зустріч до Максима Івановича я йшла масимально розгубленою.

- Можна, Масиме Івановичу? - заглядаю до кабінету боса.

- Так, проходьте, Вікторіє - перше, що помічаю це зміни в кабінеті. Багато простору, все лаконічно і в темних кольорах, але за рахунок вікон в підлогу не так похмуро. Із меблів стіл, диван та шафа для документів і книг. Проходжу та сідаю навпроти.

- Ось - ставлю на стіл кошти за продукти.

- Не зрозумів, що це? - хмурить свій погляд.

- Це кошти, що Ви витратили на продукти.

- Вікторіє, я не візьму коштів, я Вам про це сказав раніше і свого рішення я не змінюю, а зараз до справи - в голосі відчувається, що заперечувати не має сенсу.

- Тоді, я Вас пригощу обідом або вечерею - кажу спокійно.

- Це Ви так фліртуєте?

- Ні - розгубилась від його коментаря - звісно, ні, Ви мій бос, я Ваша підлегла, я просто хочу Вам віддячити за турботу - не зводить з мене погляду.

- Мені це не потрібно - якось грубо прозвучало, тому я більше цю тему не буду підіймати - Вікторіє, як Ви вже зрозуміли Ви очолите один із відділів дизайну, а інший очолить Анна, у вас буде иісяць на розробку нового проекту, всі деталі я надіслав Вам на пошту. 

- Добре, я перегляну, якщо виникатимуть питання звертатись до Вас, чи замовника? До речі, хто замовник?

- До мене, замовник поки хоче залишитись осторонь, прийде час і Ви дізнаєтесь.

- Хм, а як працювати, якщо я не знаю вподобань замовника і його попередніх об'єктів? - розміровую в голос.

- Якщо Ви задаєте такі запитання, то я вже сумніваюсь щодо правильності свого рішення щодо Вашого призначення.

- Ви бачили нашого відділу роботи і вони Вам сподобались, отже наші методи працюють. Тому не бачу нічого не компетентного в своїх питаннях - задоволена собою, що та розгублена дівчинка поділась, а на її місце прийшла впевнений професіонал.

- Тоді якщо Ви так впевнені, чекаю від Вас перших результатів через тиждень. Ось тримайте - передає мені теку із макетамами, наші пальці доторкаються і цей секундний дотик відгукнувся теплом, давно я такого не відчувала. Ігнорую свої почуття та намагаюсь не показати свої емоції, бо від цього дотику хочеться посміхнутись. Масим Іванович зовсім не змінився в обличчі після нашого випадкового дотику - Ви вільні - цими словами бос завершує нашу зустріч.

Повертаюсь до себе в кабінет, де мене вже чекають дівчата з новинами. Розповідаю все що знаю про проект, дівчата уважно слухають, але вимагають відсвяткувати моє підвищення у клубі в четвер. Я і не думаю відмовлятись, тому з радістю погоджуюсь. Всі перемоги потрібно святкувати, щоб їх ставало більше.

Відкриваю інформацію, що надіслав Максим Іванович і поринаю у вивчення всіх деталей, перерву роблю на обід і на короткі розмови з дівчатами про роботу. Новий проект - це п'ятиповерховий готель на березі моря зі всією інфраструктурою, це найбільше замовлення, що в нас було, тому роботи дуже багато буде у всіх, щоб зробити все ідеально, щоб замовник обрав наш проект. Непомітно для себе в кабінеті я залишаюсь одна, дивлюсь на годинник майже восьма година вечора. Щось я запрацювалась, не вистачало ще продовжити хворіти через втому, тому вимикаю ноутбук і прямую на вихід. Офіс пустий, підходжу до ліфта, але не встигаю натиснути на кнопку, як чую щось гучно падає в кабінету у боса.

Невагаючись прямую до його кабінету. Спершу стукаю, але мені ніхто не відповідає, трішки чекаю і відкриваю двері. В кабінеті ніби нікого не має, але мій погляд чіпляється за стіну що поруч із робочим столом. На підлозі сидить спершись спиною на стіну Максим Іванович, голова схиляна.

- Максиме Івановичу, Ви мене чуєте? - схиляюсь над чоловіком, що з ним? Страх розповзається по тілу.

- Відійди і не підходь до мене - живий і такий впертий, видно, як йому погано, а він намагається триматись. Я не розумію, що з ним, але те, що він відповідає, то всиляє надію, що не все так погано.

- І не подумаю, ось тримайте - дістаю із сумки пляшку із водою, швидко наливаю та  простягаю стакан із водою, помічаю його затуманений погляд.

- Отруїти мене вирішила - ігнорує мою руку, сам повільно підіймається.