Розділ 5

- Добрий день, Максиме Івановичу - намагаюсь сказати, але голос майже зник, тому виходить більше шипіння, ніж чіткі слова.

- Не дуже він і добрий і вже не день, а вечір Вікторіє - суворо промовляє, волосся скуйовджене, декілька гудзиків на білосніжній сорочці розстібнуті. Поки роглядала боса, пропустила, що він щойно сказав, ай не важливо, важливіше те, що він тут робить.

- Вибачте, щось трапилось, що Ви тут? - ледь промовляю і кривлюсь від болі, що не ховається від уважного погляду Максима Івановича.

- Я тут, бо Ви зникли, проігнорували зустріч, проігнорували всі мої дзвінки і Ви ще питаєте, чому я тут? 

- Вибачте, я не чула, телефон вимкнула, бо захворіла - кажу, але думаю, що в мене зараз такий вигляд, що він і сам бачить як мені погано - я Юлі написала, вона мала розповісти про звітність нашого відділу.

- А мені сказати, що Ви захворіли, не Юля ваш керівник, а Я - робить наголос на останньому слові, ніби він мій керівник не на роботі, а мого життя.

- В мене не було Вашого номеру і - кашляю, бо не сила терпіти біль і відчуваю, як піднялась температура.

- Не продовжуйте Ваше безглузде виправдання. Ви пили ліки? - гублюсь від неочікуваності змінити теми розмови, тому лише киваю у відповідь. - Щось я дуже сумніваюсь, вигляд у Вас не дуже, йдіть лягайте та міряйте температуру - роздає команди і відсуває мене в бік, щоб пройти в мою квартиру, ніби я нічого не важу.

- Ми не на роботі, що б Ви роздавали команди. Ви можете йти, а за вихідні я підлікуюсь і в понеділок повернусь - йду за Максимом Івановичем поки він знімає свій піджак та підкочую сорочку до ліктів.

- Так, я Вам і повірив. Марш у ліжко - виходить з кімнати, а мені нічого не залашається, як лягти в ліжко. Поміряла температуру, тридцять вісім і п'ять, охохо, ось чому мені так погано. Прислухаюсь до звуків, ніби тихо, можливо бос пішов, боїться підчипити собі простуду. Вирішую почекати десять хвилин, а потім перевірити, чи пішов бос. Беру телефон до рук і в мене подив, п'ятнадцять пропущених з незнайомого номеру, тепер розумію, що це номер Максима Івановича, зберігаю собі в телефонну книгу номер, підписую, як бос. Далі переглядаю повідомлення від дівчат, виявляється все пройшло чудово і бос задоволений роботою нашого віддділу, декілька людей було звільнено, а фінальні рішення щодо керівників проекту будуть в понеділок. От і стимул швидше одужати. Мої думки перериває прихід боса, все ж він не пішов.

- Вікторіє, Ви міряла температуру? - знову цей наказовий тон.

- Так, тридцять вісім і п'ять - показую термометр.

- Погано, ти щось їла? - різкий перехід на ти мене взагалі дивує, але роблю вигляд, що не помітила, або можливо в мене вже галюцинації від тепмератури.

- Так, вівсянку.

- Коли?

- Зранку.

- І все? - киваю у відповідь - ти наче, як мале диття. В холодильну в тебе пусто, ти взагалі щось їсиш, світитися скоро будеш? - який він нестерпний і тут все йому не так. Ще він говорить таким тоном, що одразу соромно стає за свою поведінку.

- Якщо я якось дожила до тридцяти, то все в мене добре із харчуванням - відповідаю ображено.

- Отож, що якось. Все досить зі мною прирікатись, я замовиви доставу, поїсиш, вип'єш таблетки і будеш відпочивати і увімкни нарешті свій телефон.

- Це не я з Вами прирікаюсь, а Ви мене сварите, хоча це моя квартира і моє здоров'я і я доросла людина - вирішую нагадати, що ми не на роботі - Дякую, Вам за їжу - змінюю тон, все ж бос приїхав і намагається піклуватись про мене, а я невдячна.

- Ось і доставка - через хвилину бос з'являється із пакетами, дістає ароматний курячий бульйон, свіжоспечений хрусткий хліб та грецький салат. Куштую, як це смачно.

- Мммм, це дуже смачно - закриваю очі від насолоди, виявляється я дуже голодна і правда, а де візьме організм сили для боротьби із простудою - дякую, Максиме Івановичу, а Ви будете? Я можу поділитись.

- Ні, не буду. Вікторіє, доїжте все, потім вип'єте ось ці таблетки, я проконсультувався із лікарем, тому не я б дослухався і лягайте відпочивати. Завтра напишіть мені зранку як Ви себе почуваєте.

- Добре, дякую - все, що кажу, бо слів забракло, неочікувано для себе відкрила боса з іншої сторони.

Бос нічого не відповідає покидає мою спальню, я йду за ним, потім доїм. Він мовчи одягається і йде на вихід. 

- Максиме Івановичу, ще раз дякую за турботу - порушую нашу мовчанку.

- Угу - все що відповідає і йде не повертаючись. Як тільки закриваю двері біжу до вікна, мої вікна виходять у двір, тому бачу, як з під'їзду виходить бос та сідає в свій позашляховик, такий самий суворий і габаратний, як його власник. Хм, цікаво виходить, думала, що він мене ненавидить, але він приїхав перевірити як я, або переконатись, що я не обманула його, що дійсно захворіла, а не прогулюю роботу. А коли побачив мій вигляд, пожалів мене? Дивлюсь на себе в дзеркало, волосся розтріпалось, піжама вже зношена, бо улюблена. Напевно, варто купити нову піжаму.

Вмикаю щось на телевізорі, з'їдаю всю їжу, що приніс Максим Іванович, випиваю таблетки та лягаю спати з надією, що завтра стане краще.

Прокидаюсь від головго болю, завтра наступило, але краще не стало. На годиннику дев'ята ранку. Міряю температуру тридцять сім і чотири, це добре організм починає боротьбу. Приймаю душ, одягаю спортивні штани та футболку, йду на кухню. Відкриваю холодильник і завмираю. Холодильник забитий всіма можливими продуктами. Це що за диво? Потім до мене приходить розуміння, що це справа рук Максима Івановича. Дивний він чоловік, якому я зараз дуже вдячна.

 Готую собі каву, дістаю шинку, роблю омлет та салат, шматочок хліба, що вчора їла. Коли все готово ставлю все на піднос та йду до кімнати. Їм та пишу повідомлення босу, пишу і стрираю, бо не знаю, чи варто. Все ж я пообіцяла, тому наважуюсь написати. Якщо проігнорує моє повідомлення, то так хай і буде.

Добрий ранок. Почуваю себе краще, дякую за їжу. В понеділок віддам Вам гроші. Вирішую обійтись без смайликів. Через хвилину приходить відповідь.