Розділ 4

- Віка, ти готова? - запитує Юля.

- Так, одну секунду, підфарбую губи і можна йти - дістаю помаду пастельного кольору і швидко фарбую вуста - все, можна йти - беру із собою всі матеріали та презентацію.

Сьогодні четвер, зустріч із замовником на якій буде пристуній Максим Іванович, він особисто про це не повідомив, звісно, а повідомила Іра. З розмови в кабінеті в понеділок ми більше не бачились, сподіваюсь це піде на користь нашим робочим стосункам. Чула я про Максима Івановича, не з власної волі, майже всі дівчата, хто без пари обговорювали, який він красунчик, який сексі, як гарно пахне та одягається. Але чомусь жодна не казала, що такий типаж, як наш бос, розіб'є серце і піде далі. Дівчата обговорювали і що одягнути завтра на загальну зустріч із новим босом, де його офіційно представлять. Не офіс, а кастинг на нову пасію боса.

- Юль, давай ти сьогодні представиш наш проект замовнику.

- Чому?

- Не хочу потрапляти в поле зору нашого боса, бо ще щось скажу не те і знову вислуховувати його нотації - кажу правду.

- Вік, так не піде. Віку яку я знаю, вона смілива і завжди йде туди, де страшно, щоб вийти переможницею. Уяви, що його нема в кімнаті, дивись на мене або на замовника і ще це ідеальний час, щоб показати Максиму Івановичу, який ти професіонал і що він помилився у перший висновках.

- Юль, дякую тобі, я не знаю, щоб я робила без вашої підтримки - обіймаю Юлю - ти маєш рацію, це шанс змінити про себе думку боса.

Заходимо за десять хвилин до зустрічі в конференц-зал, щоб все підготувати та налаштувати. До кабінету заходить чоловік п'ятдесяти років та його партнер трішки молодший, проект щодо нового торгово центру.

- Раді Вас бачити, як доїхали? - вони не місцеві, тільки нещодавно переїхали в Київ.

- Все чудово, Ваш бізнес-центр легко було знайти.

- Дякую, можливо каву, чи чай? - запитую, коли до кімнати заходить бос.

- Я б не відмовився від кави - промовляє замовник.

- Добре, зараз зроблю. Максиме Івановичу, добрий день, можливо Ви бажаєте кави?

- Ні, дякую. Вітаю, Олеже - тисне руку замовнику, вони що знайомі? - вітаю, Олександре - вітається із замовниками, а таке враження, ніби пропалює мене гнівним поглядом, що знову не так?

- Ось Ваша кава, можна розпочинати.

- Дякую, Вікторіє, так, будь ласка - киваю Юлі, та розпочинаю презентацію, намагаюсь не дивитись на боса, хоча відчуваю на собі його погляд. Коли більша частина проекту показана в помічника виникає питання:

- Вікторіє, все дуже чудово виглядає, скажіть, будь ласка, а ми можемо розраховувати на Ваш індивідуальний супровід під час втілення проекту у життя? 

- Звісно, наш відділ, що займався розробкою та плануванням готовий працювати постійно до його повного завершення.

- Це цінно для нас, можливо почнемо з сьогоднішнього дня працювати над проектом. Запрошую Вас обговорити деталі за вечерею - тільки цього мені не вистачає, в мене, що на лобі написано, що до проекту, ще йде ніч із Вікторією.

- Дякую, Олександре, але обговорення всіх нюансів проекту відбувається в робочий час, ми можемо зараз обговорити, що вас цікавить?

- Вікторіє, продовжуйте, поки питань нема, все зрозуміло - Олег Васильович вирішив загладити цю ситуацію.

- Добре, дякую.

Презентація завершена, помічаю, що Олег Васильович схвально киває, отже, гарно ми попрацювали з дівчатами, все ж переводжу погляд на боса, щоб побачити його реакцію. Щелепа стиснута, в очах знову гнів, хоча обличчя виражає цілковитий спокій. Дивина, що знову не так?

Юля узгоджує деталі технічного характеру і Олег Васильович та Олександр залишають нас. Але видихати зарано, бо бос так і сидить непорушно і щось відмічає в телефоні. Під час зустрічі він не сказав жодного слова, лише спостерігав. Прошу в Юлі, щоб вона запитала в Максима Івановича, чи нам можна йти.

- Максиме Івановичу, ми можемо йти?

- Юліє, Ви можете йти, дякую, Ви впорались на відмінно - невже бос може бути ввічливим і ще похвалити - а Вас,  Вікторіє, я попрошу залишитись - та, що таке. Показую Юлі, щоб йшла, я впораюсь або ні.

- Я Вас слухаю, Максиме Івановичу.

- Вікторіє, ви працюєте на пів ставки секретарем?

- Ні - ніяк не може зрозуміти його питання.

- Тоді чому Ви готуєте каву нашим замовникам?

- Хоч, це і не входить в мої обов'язки, але мені не складно приготувати каву.

- На майбутнє для цього є Ірина, це її обов'язок. Я з нею поговорю щодо цього.

- Максиме Івановичу, не варто, це мої клієнти, а в Ірини і так вистачає клопоту.

- Варто. Якщо Ірина не буде встигати, то можливо в компанії з'явиться людина, яка буде цим займатись, а не Ви, це зрозуміло? - відчуваю себе школяркою, яку вичитують за дурну поведінку і я мушу це слухати.

- Зрозуміло. Я можу йти?

- Майже і ще одне. Можливо раніше це віталось, але зараз це заборонено. В компанії варто працювати, а не фліртувати із клієнтами - що, ну це вже переходить всі межі, який флірт, він хіба не чув, як я відмовила. Не я фліртувала, а клієнт, але мені це цікаво.

- Не розумію про що Ви. Я не фліртувала ні з ким і взагалі я проти службових романів - починаю дратуватись.

- Олександр так не думає.

- Я не можу відповідати за те, що думає Олександр. Я його сьогодні бачила вперше і Ви були присутні, коли я йому відмовила, мене це не цікавить - сподіваюсь, що після моїх слів бос зрозуміє, що його звинувачення безпідставні.

- Я Вас попередив і не варто підвищувати голос, я не страждаю на глухість - та що таке і тут не так.

- Максиме Івановичу, все що я роблю, або не роблю Вам не подобається. Це щось особисте? - не витримую.

- Що Ви маєте на увазі? - бачу по очах, що його забавляє вся ця ситуація. Який він складний чоловік.

- Нічого, я можу йти? - не хочу конфлікту тому хочу чим швидше залишити кабінет. Все ж моя стратегія працює, якщо не бачити боса, то і нема конфлікту.