Розділ 30

– Як рука? – питає, коли автомобіль рушає. 

– Нормально, – кажу. – Куди ми їдемо? 

– Пообідаємо разом.

– Я не голодна, – сухо відповідаю. 

– Тоді складеш мені компанію. 

Ну ось і поговорили. Батькові начхати на те, чого хочу я. Впевнена – він знову почне гнути свою лінію, що мені треба стати його донькою офіційно. Хоча після викрадення все може бути не так.

Ми приїжджаємо до одного з найдорожчих ресторанів міста. У джинсах і футболці мені шалено ніяково тут перебувати. Добре, що зараз обід й охочих поїсти не так багато. 

Батько робить замовлення на нас двох, хоча я і сказала йому, що не голодна. Поки чекаємо, сподіваюсь почути від нього пояснення, чому ж він мене покликав. 

– Мені прикро, що все сталося саме так. Я не думав, що мої конкуренти слідкують за мою і дізнаються про тебе, – заявляє. – Я все ще хочу зробити тебе своєю донькою офіційно і дати все те, чого не зміг дати раніше. 

– Чому ви не відмовилися від контракту? – питаю прямо.

– Тому, що знав: поліція тебе врятує, – відповідає. – Той склад, де тебе тримали, належить викрадачеві. 

– А якби мене не врятували? Таке ж могло статися, – кажу. – Для вас контракт був важливішим за мене. Про що ще ми можемо говорити? 

– Та до чого тут контракт, Лізо? – батько підвищує голос, намагаючись довести свою правду. Мене це неприємно зачіпає. Ні, щоб попросити вибачення і визнати свою помилку! Але ж він не вважає, що ця помилка взагалі була. 

– Я думаю, нам нема про що говорити, –  кажу твердо. – Не розумію до кінця вашого дивного бажання дати мені своє прізвище. Жила ж я без нього стільки років, і далі проживу. А ви насолоджуйтесь тим, що маєте. Донькою, сином, красунею-дружиною. Ці люди не хочуть бачити мене поруч із собою, що б ви там не говорили. Тому давайте на цьому закінчимо. Мені від вас нічого не треба. Буду рада, якщо на цьому наші шляхи розійдуться. 

Коли підводжусь з-за столу нам якраз приносять їжу. Офіціантка здивовано на мене дивиться, а я тільки усміхаюся і йду. Справді сподіваюсь, що батько більше не буде робити спроб зустрітися зі мною. У нього був один-єдиний шанс довести мені, що я дійсно важлива йому, але він ним не скористався.

Зупинившись біля входу до ресторану, намагаюсь зрозуміти, куди мені йти далі. Телефона у мене немає, щоб викликати таксі, тому йду на пошуки зупинки. 

Встигаю дійти до стоянки, коли поруч зі мною зупиняється автомобіль Дана. Бокове скло їде донизу, і хлопець нахиляється, щоб побачити мене.

– Сідай, сонце! – усміхається.

Чесно кажучи, я трохи шокована, але в машину сідаю. Дан залишає стоянку і везе мене… кудись. Він же навіть не запитав, куди мені треба… 

– Як ти дізнався, де я? – питаю.

– Стежив за вами. Думала, я просто так тебе відпущу? – Дан мені підморгує – і так приємно стає. – Брат мені голову за тебе відірве, а я нею дуже дорожу. Як минула розмова? Ти швидко вийшла.

– Так собі, – зітхаю.

– Зрозумів, – швидко відповідає. – Не буду лізти тобі в душу.

– А куди ми їдемо? – питаю, коли розумію, що квартира Яна в зовсім іншому боці. 

– О, так це сюрприз! – хмикає Дан. – Ян попросив привезти тебе в одне місце. 

– Що за місце? – питаю.

– Скоро все дізнаєшся, сонце.

Дан не збирається нічого мені розповідати, тому вирішую трохи почекати. Рано чи пізно ми прибудемо до пункту призначення, і я все дізнаюся. 

Яке ж здивування мене чекає, коли автомобіль зупиняється біля високих воріт, за якими розташований чийсь дім. Спочатку мені здається, що Дан вирішив пожартувати, але, коли він залишає салон і відчиняє двері з мого боку, розумію, що ні, не пожартував.

– Проходь на територію, сонце, –  киває на ворота. На цьому моя місія виконана. 

Він залишає мене тут, а сам їде геть. Розумію, що стояти на місці немає сенсу, тому таки відчиняю хвіртку і ступаю на територію. Тут дуже гарно, і я не розумію, кому належить цей дім. Йду до входу, але помічаю збоку альтанку і накритий стіл всередині неї. 

Серце починає битися частіше, коли наближаюся туди. Зупиняюсь і розумію, що стіл накритий на двох і хтось дуже постарався зробити все гарно. 

– Як тобі? – чую за спиною голос Яна і швидко повертаюсь туди. Він стоїть навпроти з черговим букетом квітів у руках і широко усміхається. 

– Я шокована, – кажу чесно. – Що все це означає?

– Мій сюрприз. Я подумав, що у нас жодного разу не було побачення, тому вирішив це виправити.

Ян

За кілька годин до цього

Їду до батька і не розумію, чого він хоче. Мені здавалося, що ми про все поговорили, але йому знову щось треба. Не здивуюсь, якщо розмова буде про Лізу. 

Згадавши дівчину, усміхаюся. Вона неймовірна. Найкраще, що було зі мною за останні кілька років. Коли я мало не втратив її, зрозумів одну важливу річ – ніколи нікому її не віддам!