Розділ 28

Ліза

Я прокидаюсь у якомусь невідомому місці. Тут немає жодного вікна, тільки лампочка під стелею освічує все тьмяним світлом. У кутку – ліжко, на якому я лежу, і більше нічого. Схоже на якийсь бункер, але точно сказати важко. Тут холодно, тому доводиться обійняти себе руками. 

Я не можу зрозуміти, хто мене викрав і для чого. Я ж не багатійка якась, з якої можна витягнути гроші.

Точно! Це через батька! Я впевнена, що це якось з ним пов'язано! 

Не встигаю додумати своє припущення, як двері з неприємним скрипом відчиняються, і на порозі з'являється незнайомий мені чоловік у костюмі. Він робить крок всередину і погляду з мене не зводить.

– Навіщо ви мене викрали? – питаю сердито. Не скажу, що мені не страшно. У такій ситуації я вперше. Але зараз накриває роздратування. Чому саме я?! 

– Ти – донька Азарова, – відповідає стримано. – Ми з твоїм батьком дещо не поділили.

– А я тут до чого? – не можу второпати. 

– Ти – це такий собі важіль впливу на нього. Якщо Альберт виконає мої умови та не буде підписувати контракт, я тебе відпущу. 

– А контракт важливий? – допитуюсь.

– Дуже, – відповідає. – Тільки-но він відмовиться, я це зроблю. 

– Не хочу вас засмучувати, але дуже сумніваюсь, що батько ризикне багатомільйонним контрактом заради позашлюбної доньки, – кажу, як є. 

– Ну чому ж, дівчинко? Тоді засмутитись доведеться тобі, – його усмішка викликає у мене неприємні сироти по шкірі. – Я не звик відступати.

Коли він йде, я знову залишаюся сама. Не знаю, скільки минає часу, таке відчуття, що вічність. 

Я думаю над тим, чи зголоситься батько пожертвувати грошима заради мене. Чомусь не вірю у це. Він не зможе. 

Можливо, добре, що я не плекаю марних сподівань, але з іншого боку – у такому разі слова батька про родину і все таке – повна брехня. 

Я встигаю виміряти кроками кімнату вздовж і поперек. В якийсь момент просто забороняю собі думати та чекаю на якесь логічне закінчення усього цього. Мені холодно і кортить побачити Яна. Він мене загубив. Хвилюється, напевно. 

Коли чую за дверима якийсь шум, підводжусь на ноги, і саме в цей момент на порозі знову з'являється той чоловік. Він злий, отже, щось пішло не за планом. 

Він хапає мене за руку і тягне за собою довгим коридором незрозуміло куди. Чую крики за спиною і розумію, що мене знайшли. 

– Азаров нацькував на мене поліцію! Це його велика помилка, – цідить чоловік і штовхає мене на вулицю. Перечепившись через шматок заліза, падаю на землю і рукою зачіпаю ще щось металеве. Відчуваю пекучий біль, але не встигаю зорієнтуватися, як чоловік смикає мене назад і змушує підвестися на ноги знову. 

Тепер я розумію, що ми біля якоїсь закинутої будівлі. Через темряву важко щось розгледіти. Чоловік тягне мене кудись за собою, а я кілька разів за щось перечіплююсь. На щастя, вдається втриматись на ногах і не розбити собі голову. 

Вже за хвилину я розумію, куди він мене веде – до свого автомобіля. Тільки от сісти у нього не встигає. Нас наздоганяють поліціянти… 

Далі все відбувається дуже швидко. Викрадач таки відпускає мене, злякавшись поліції, і я потрапляю в руки людей у формі. Мене везуть у лікарню, щоб накласти шви на руку. Тільки в автомобілі поліціянтів бачу, що добряче її роздерла, коли впала. 

Ще деякий час у кабінеті лікаря, пов'язка на руку і знеболювальне. Ця жахлива ніч нарешті закінчується, і єдине, чого я хочу зараз – це побачити Яна. 

Мабуть, вищі сили таки чують мої прохання, тому що в коридорі бачу його… Кілька секунд ми обоє розгублено стоїмо одне навпроти одного, а тоді він швидко наближається і так міцно обіймає, що ребра болять. 

– Як ти? – питає схвильовано і торкається своїми долонями мого обличчя. В очах Яна стільки тривоги та страху, наче він пережив найгіршу ніч у своєму житті. 

– Я в нормі, – кажу якомога переконливіше.

– А це що? – киває на мою руку.

– Це не смертельно, – відповідаю. 

Тільки зараз помічаю батька, який стоїть поруч, і якесь дивне відчуття з'являється всередині. Він не зміг пожертвувати своїми грошима заради мене. Так, мене врятували,  але ж все могло бути інакше…

– Я хочу додому, – кажу Яну і показово уникаю розмов з батьком. Розумію, що Ян в курсі всього, тому вони й приїхали сюди разом. 

– Поїхали, – Ян бере мене за здорову руку і веде до виходу. Мабуть, тато розуміє, що зараз не час для розмов, і не наздоганяє нас. 

Ми сідаємо в автомобіль з охороною мого батька, але він сам залишається на вулиці. Розумію, що скоро нам таки доведеться поговорити, але добре, що не сьогодні. 

– Тепер ти знаєш, хто я? – питаю тихо, поки автомобіль мчить нічним містом.

– Так, – спокійно відповідає.  

– І нічого не скажеш? – дивуюсь.

– А що ти хочеш почути? –  дивиться на мене Ян. – Я розумію, чому ти не хотіла з ним спілкуватися. Твій батько нічим не кращий за мого. Хоча знаєш, після усього, що сталося, мені здається, що мій таки пожертвував би контрактом заради мене чи брата. А твій цього зробити не зміг.