Розділ 27

Ян

Біля входу на нас уже чекають два автомобілі, і охоронець відчиняє для Азарова двері, щойно той наближається. Ми разом сідаємо на заднє сидіння, і, поки їдемо незрозуміло куди, чоловік постійно на телефоні. 

За кілька хвилин мені стає зрозуміло, що він шалено хвилюється за доньку, але питання їхніх стосунків залишається для мене відкритим.

– Як давно ви разом? – якоїсь миті питає Азаров, коли дзвінки закінчуються.

– Недавно, – відповідаю. – Ліза не хотіла бути зі мною, тому що я з багатої родини й сильно залежав від грошей батька.

– Ліза така, – хмикає. – Але зараз ви разом, отже, вона таки поступилася?

– Та ні. Це я пішов від батька і почав працювати, – пояснюю. – Я винаймаю квартиру, і ми живемо разом. 

– Як цікаво, – чоловік якось приречено видихає і дивиться перед собою. – Ліза коли-небудь розповідала тобі про мене?

– Ні. Я лише сьогодні дізнався про вас, – кажу, як є. – Чому так? У вас погані стосунки?

– Погані – це ще м'яко сказано, – зітхає. – Ліза сильно ображена на мене. 

– За що? 

– Це довга історія. Я був поганим батьком. Коли Ліза чекала на мою підтримку, мене поруч не було. 

Азаров не розповідає все детально, але я розумію, що у Лізи дійсно є причини тримати дистанцію. А якщо врахувати, що ставлення рідної сестри таке собі, то Лізі дуже важко з усім миритися. І тому вона вирішила жити своїм життям. 

Водій привозить нас в офіс, і я мовчки йду за батьком Лізи до входу. Ліфтом піднімаємось на дванадцятий поверх і проходимо в кабінет. 

– Вам не здається, що Лізу довго шукають? – питаю, коли Азаров сідає на своє робоче місце, а я – у крісло навпроти нього. Мене починає дратувати ця тиша. Відчуття таке, що цей чоловік в курсі того, що відбувається, і лише я нічого не розумію. 

– Яне, річ у тім, що, можливо, її викрали, – заявляє.

– Що? – перепитую. – Кому вона потрібна?

– У мене дуже важливий контракт завтра. Є люди, які проти його підписання. Я не впевнений, але, можливо, її зникнення якось з цим пов'язано.

– Божевілля якесь, – проводжу рукою по обличчю, щоб прийти до тями. – І що тепер робити? Де її шукати? 

– Мої люди виїхали на місце, де Ліза загубила телефон. Якщо її дійсно викрали мої конкуренти, то зовсім скоро вони дадуть про себе знати. 

– Їй загрожує реальна небезпека? – через надмірну емоційність на ноги підстрибую. Просто уявляю Лізу злякану в якомусь сирому підвалі – і не може стримувати себе. Хочу бігти та врятувати її. Не знаю тільки, куди…

– Не думаю, – стримано заявляє Азаров. – Ліза потрібна їм цілою та неушкодженою, тому будемо сподіватися на краще. 

Азарову знову телефонують. Він йде, щоб поговорити, а я кілька разів глибоко вдихаю. Краєм вуха чую уривки його розмови. Щось про контракт і повернення доньки. Схоже, викрадачі активізувалися. Це добре. Можливо, скоро Ліза буде вдома.

– Ну що там? – питаю, коли Азаров знову сідає на своє місце. 

– Ліза дійсно у мого конкурента, – відповідає.

– І що? Ви сказали йому, що не будете підписувати контракт? Він відпустить її? 

– Хлопче, пригальмуй трохи! – хмуриться Азаров. – Я не говорив, що відмовлюсь від підписання контракту. 

– Тобто? – от тепер взагалі нічого не розумію. – Як тоді ви збираєтесь повертати Лізу? 

– Цим займеться поліція.

– Але ж вона постраждати може! – не втримавшись, таки переходжу на крик. – Невже якийсь там контракт важливіший за власну доньку?! 

– Ти малий ще. Не розумієш нічого, – злиться чоловік.

– Можливо, – не збираюсь з цього приводу дискутувати. – Але одне я точно знаю – заради коханої людини або доньки можна пожертвувати усім! Як так можна взагалі?! 

– Ти починаєш мене дратувати, – цідить чоловік. – Ще одне слово – і охорона забере тебе звідси. Тоді взагалі нічого знати не будеш. 

Розумію, що треба мовчати. Як би сильно мене не розривало зараз – треба тримати себе в руках. Тут я буду в курсі новин, а якщо поїду додому, доведеться лізти на стіни від невідомості. 

Минає більше ніж година з того моменту, як ми приїхали в офіс. Азаров нервово стукає пальцями по столу, а я кожної хвилини перевіряю свій телефон на наявність нових дзвінків і повідомлень. 

Не розумію, чому так довго тягнеться все це. Якщо поліція в курсі та шукає Лізу, то все має закінчитися доволі швидко. А може, це тільки я так думаю?

На початку першої ночі телефонує Дан. Залишаю кабінет Азарова і сідаю на диван у приймальні. Коротко розповідаю братові про все, що сталося, і він не добирає слів, точно так само, як і я.

– А ми з тобою ще на нашого татка грішили, – фиркає. – Цей Азаров – просто мерзотник.

– Це точно, – зітхаю. – Але він єдиний, хто може врятувати Лізу. Треба чекати, хоча єдине бажання зараз – бігти кудись і шукати її.

– Ти уявлення не маєш, де вона, – злиться Дан. – Залишається сподіватися, що поліція швидко її знайде.