Розділ 26

Ян

Минає дві години моєї роботи в клубі, а відчуття таке, наче не тут я повинен бути. Шкодую, що не поїхав з Лізою у ресторан. І що з того, що там буде батько? Чого мені боятись? Я ж розпочав зміни, і він має прийняти мій вибір.

– Що це з тобою сьогодні? – питає дядько Влад і сідає на високий стілець. Сьогодні народу в клубі не менше, ніж вчора, тому готую черговий коктейль. – Це через відсутність Лізи  знизилось твоє бажання працювати? 

– Сам не знаю, – кажу. – Відчуття у мене якесь дивне. Мабуть, варто було з нею їхати туди. 

– Ти себе накручуєш. Усе добре буде. До того ж там Дан. Можеш його набрати. А от Ліза без телефону зараз. Офіціантам не можна відповідати на дзвінки, – додає Влад. 

– Точно! – віддаю замовлення і йду до чорного виходу. Треба набрати брата. Він точно має бачити Лізу. 

Поки слухаю довгі гудки, хвилювання тільки наростає. Чого він слухавку не піднімає? Де він взагалі?! 

– Слухаю! – чую голос Дана в той момент, коли дзвінок практично закінчується. 

– Де тебе носить? – кричу сердито. – Не можу до тебе додзвонитись. 

– На святі я! А ти чого телефонуєш? – питає. 

– У мене погане передчуття. Не смійся тільки, – одразу додаю. – Можеш глянути, де Ліза? 

– Ой, ти ж нічого не знаєш! – випалює Дан, а мені вже не подобається його голос. Все-таки моє передчуття мене не обмануло! 

– Ти можеш по суті говорити? Що з Лізою? – ціджу.

– Вона пішла на автобус. Тут така справа… Ти знаєш, хто її тато? 

– Тато? Ні, – намагаюсь пригадати, чи говорила колись Ліза про нього. – А що?

– Її татко – Альберт Азаров. Той самий бізнесмен, контракт з яким хоче отримати наш татусь. Уявляєш? – хмикає Дан, а я все одно нічого не розумію. 

Якщо батько Лізи такий багатий, то чому вона живе в гуртожитку і береться за будь-яку роботу? 

Саме це питання я й озвучую Дану, а далі на мене чекає ще більше потрясіння…

– Ліза з ним не спілкується. Виявляється, офіційно вони ніхто одне одному. Це я вже додатково дізнався. Після того, як Ліза пішла, – додає Дан. – Яне, ти розумієш, що це означає? Татко хотів, щоб я спокусив доньку Азарова, а їх у нього дві! І одна з них – твоя Ліза!

Радості Дана я не поділяю. Мені взагалі здається, що щось тут не так. Дивна якась ця історія. І заплутана. 

Закінчую розмову з ним й одразу набираю Лізу. Слухаю довгі гудки – і ще більше починаю хвилюватись. Дан сказав, що вона пішла на автобус. Чому ж тоді не відповідає?

– Слухаю! – чую чоловічий голос – і всередині все стискається від страху за дівчину. 

– Це хто? – питаю.

– А це хто? – перепитує. – Я цей телефон знайшов. 

– Де саме? – випалюю через секунду. 

Чоловік пояснює, що телефон лежав біля зупинки, а поруч нікого не було. Ось тут мене накриває справжня паніка. Як Ліза могла загубити телефон? 

Швидко повертаюсь у зал і шукаю поглядом Влада. Мені терміново треба їхати, але спочатку пояснити йому все. Не думаю, що дядько зрадіє, коли зрозуміє, що мене немає на робочому місці. Підставляти його теж не хочу.

– Що таке, Яне? – питає Влад, коли практично вриваюсь у його кабінет.

– Не можу Лізи знайти. Вона загубила телефон, – випалюю. – Хочу поїхати додому і перевірити, чи вона там.

– Звісно, їдь, – говорить дядько. – Даси знати, що там.

– Добре!

От за що я люблю Влада, так це за те, що він завжди на моєму боці. Підтримує та допомагає. 

Залишивши клуб, їду одразу додому. Дуже сподіваюсь, що Ліза там. Навіть думати не хочу, що її немає. Вона не може зникнути! Я ж не знаю, де її шукати! Я взагалі нічого про неї не знаю! 

Це моє велике упущення, адже Ліза завжди намагалася мені допомогти. Змогла витягнути з моєї душі всі найбільші таємниці. А що натомість зробив я? Нічогісінько! 

У неї батько багатий, а вона жодного разу не заїкнулась про це.

Принаймні тепер зрозуміло, чому вона так впевнено говорила про те, що можна жити без грошей мого батька. Звісно, вона на власному досвіді подібне пережила!

Поки ліфт піднімає мене на потрібний поверх, нервово стукаю ногою і рахую поверхи на екрані. І чого цей клятий ліфт так повільно їде?! Невже не можна швидше?!

Практично вилітаю з нього на своєму поверсі, дістаю з кишені ключі, і усвідомлення відром льодяної води виливається на голову.

У Лізи немає ключів від квартири… Я вкотре забув дати їй їх… 

Отже, тут її нема і куди йти далі – я не уявляю…

Знову їду ліфтом вниз і сідаю у свій автомобіль. Набираю номер Дана і все ще сподіваюсь почути хороші новини. 

– Ліза не поверталася, – відповідає. – Її батько досі тут, а її немає. 

– Я зрозумів, – ціджу крізь зуби. – Їду до тебе.