Розділ 23

Я хочу, щоб Ян щось мені пояснив. Дивлюсь на нього, а тоді на його дядька – і взагалі нічого не розумію. Який у нього план? І чому тут Влад? 

–  Я планую працювати у клубі Влада, – заявляє Ян. – Він не проти. 

– Ти теж прийнята на роботу, Лізо. Твоя подруга говорила, що ти погодилася, – додає Влад. 

– Погодилася, – кажу. – А можна запитання? Звідки ви знаєте, що ми з Яном разом? Коли зайшли, не виглядали здивованими. 

– Ян усе мені розповів. Він давно хотів піти від батька, але все не наважувався. Зараз він налаштований серйозно, і все завдяки тобі, – пояснює Влад. 

– У той вечір, коли я працювала в клубі, ви запросили мене у свій кабінет. Чому зробили це? Тоді я ще не була дівчиною Яна.

– Ти мені сподобалася, – заявляє Влад так спокійно, наче в цьому немає нічого дивного. – Я одразу помітив, що ти сильна духом дівчина. 

– Гей! – втручається Ян. – Ліза – моя! 

І для кращого ефекту ще й лапу свою кладе мені на плече, наче реально думає, що дядько збирається мене у нього забрати. 

– Я це вже зрозумів, – усміхається Влад. – Бажаю тобі терпіння, Лізо. З цими хлопцями впоратися дуже непросто.

– Поки що тільки з одним, – кажу. – Дан досі думає, чи варто змінювати щось. 

Поговоривши з Владом, приходжу до висновку, що він дуже хороший і любить своїх племінників.  А ще він рідний брат матері хлопців і з батьком не сильно-то й контактує, тому зовсім не боїться його гніву. 

Вже завтра ми з Яном будемо працювати у клубі Влада. Він – барменом, а я – офіціанткою. І хоча Ян виглядає задоволеним, я розумію, що йому буде важко, тому що в клубі буде багато знайомих, які не зрозуміють істинні причини, чому багатий хлопчик стоїть за барною стійкою. 

Коли Влад збирається нас залишити, він просить мене провести його до дверей. Ян невдоволено хмуриться, але відпускає мене. Ми виходимо на сходову клітку, щоб Ян не почув нашої розмови.

– Я хотів подякувати тобі за те, що допомагаєш Яну. Він заплутався і до останнього боявся піти з-під опіки батька. Якби не ти, він і зараз не зробив би цього. 

– Я ще нічого не зробила, – знизую плечима.

– Ти поруч із ним, Лізо. Ти вже багато зробила, – відповідає і заходить у ліфт, який якраз приїхав. 

Коли повертаюсь на кухню, Яна там немає. Йду в кімнату, але дорогою зустрічаю його у вітальні. Він сидить на дивані та розглядає якусь фотографію.

– Хто це? – сідаю поруч з ним і дивлюсь на фото дуже гарної жінки з довгим темним волоссям. 

– Моя мама, – відповідає. – Як думаєш, вона буде пишатися мною?

– Для того, щоб вона тобою пишалася, треба багато працювати, – кажу, як є. – Тому збирай себе докупи, і головне – пам'ятай, заради кого ти це розпочав. 

– Мій дядько має рацію, – заявляє Ян.

– Щодо чого?

– Щодо тебе, Лізо. Мені дуже пощастило зустріти тебе, – відповідає і нахиляється, щоб поцілувати. 

Розумію, що свій ліміт поцілунків Ян уже використав, але відмовити йому я просто не можу. Мої поцілунки – це теж неабияка підтримка для нього. 

– Треба спати лягати. Завтра важливий день, – кажу йому, коли поцілунок закінчується. 

– Тікаєш від мене? – питає і заправляє мені за вухо пасмо волосся.

– Мабуть, так, – кажу і підводжусь на ноги. – Добраніч, Яне. Я вірю в тебе.

Він киває, а я йду у ванну кімнату. Тут на мене вже чекає футболка Яна, яку я одягаю одразу після душу.

Все-таки добре, що у хлопців є такий дядько, як Влад. Він підтримає і допоможе. З роботою так точно. Тепер головне, щоб Ян витримав ці зміни й зрозумів, що можна жити без грошей татуся.

Наступного ранку мені доводиться одягати свої речі, в яких я була вчора. Після пар планую піти у гуртожиток і забрати все, що належить мені. 

– Готова їхати? – Ян відчиняє для мене двері та чекає, поки сяду всередину.

– Готова, – кажу. 

Поки їдемо до університету, Ян не відпускає мою руку. Це дуже мило, хоча я й розгублена трохи. Все так швидко відбувається і будь-якої миті може закінчитися.

Коли автомобіль зупиняється на стоянці, Ян виходить на вулицю першим, а тоді й мені допомагає вийти. Руку подає і більше не забирає. Так і йдемо до входу – моя долоня у його долоні. Всі здивовано на нас витріщаються, але мені байдуже. 

В аудиторії вже сидить Настя, але в її бік взагалі не дивлюсь. Ми сідаємо в іншому кінці якомога далі від неї. 

– Після пар я піду в гуртожиток по свої речі, – кажу Яну. 

– Піти з тобою? – питає.

– Та ні. Сама впораюсь. 

– Тоді я віджену батькові машину й іншу візьму. Ту, що планував, – відповідає. 

– Як справи? – на парту перед нами падає знайомий рюкзак, а тоді Дан сідає попереду нас. – Ви разом приїхали?

– Разом, – відповідає Ян. – Вчора я чекав на тебе. Чому не приїхав?