Розділ 21

Ліза

У мене дійсно обертом голова і немає слів, щоб пояснити все, що відчуваю… 

Навіщо я погодилася на цю авантюру? І так зрозуміло, що братів не виправити! Я сама у це не вірю, то як можна працювати з ними далі? 

– Куди так поспішаєш? – уже на вулиці мене наздоганяє Ян. 

– Я ж сказала, що хочу пройтися! – кажу трохи сердито. 

– Тоді я з тобою це зроблю. Треба звикати, що тачки у мене скоро не буде, – Ян усміхається, наче реально вбачає у цьому щось веселе. 

– Ти дійсно думаєш, що зможеш без грошей батька? Це буде непросто, – кажу, поки йдемо тротуаром у бік гуртожитку. 

– Я хочу спробувати. Потім шкодувати буду, що не зробив цього, – відповідає. – Я дійсно ненавиджу себе за те, що продовжую жити на гроші тата навіть після того, як він зрадив маму. Ненавиджу, але продовжую танцювати під його дудку. 

– З самого початку нашого знайомства мені здавалося, що ти сильний та впевнений у собі. А потім зрозуміла, що це зовсім не так. І чим далі все це йшло, тим більшим ставало моє розчарування у тобі, – не знаю, навіщо кажу йому це. Просто хочу, щоб Ян знав про те, що я думаю та відчуваю. – Можеш далі мене не проводити. Я дійсно хочу одна залишитися. 

Ян робить те, що кажу. Він не йде за мною, а залишається стояти на тротуарі. Не прощаючись, йду далі і ще деякий час відчуваю на собі його погляд. 

У гуртожитку першим ділом йду до вахтерки. Хочу дізнатися, чи є десь вільні кімнати, або хоча б ліжка, щоб можна було переїхати. На жаль, їй нічим мене потішити. Щоб домовлятися за переселення, треба говорити з керівництвом універу, але це нічого не дасть, тому що вільних місць немає.

Мені нічого не залишається, як жити з Настею, або ж йти на вулицю. Вирішую поки не поспішати з радикальними діями і спробувати вжитися на одній території. Все-таки ми подругами були. Невже Настя настільки погана людина, що буде робити мені якісь капості? 

Так я думаю, поки йду до кімнати, а коли переступаю поріг, на мене чекає ще той сюрприз…

У кімнаті не лише Настя, а ще Саша і його друзі. Вони усі випивають і голосно розмовляють. Я ж не розумію, якого біса Настя зробила з нашої кімнати бар?! 

– Що тут відбувається? – питаю сердито. Саша сидить на моєму ліжку, і мені це страшенно не подобається. 

– Лізо, ти чого? Давай до нас! – він хапає мене за руку і тягне до себе. Не очікуючи такого, падаю просто в його обійми, а встати не можу, тому що міцно тримає за талію. 

Я розумію, що Настя навмисне запросила хлопців сюди. Вона знає, як я не люблю ці гулянки. Тепер сидить задоволена, а я готова її прибити. 

– Сашо, відпусти! – кажу якомога спокійніше. Не хочу сваритися, але все до цього йде.

– Навіщо? Я тобі не подобаюсь? – рука хлопця опускається нижче пояса, і тут я просто не витримую. Відштовхую його лапу, і таки вдається підвестись на ноги. 

– Ти що з тобою не так? – кричу на нього.

– А що таке? Не подобається моя компанія? – Саша теж підводиться на ноги і тепер стоїть навпроти мене. – Ну, звісно, куди мені до Мазурів! І з яким із них ти спиш? А може, з обома?

Я зовсім не шкодую про те, що відбувається через кілька секунд. Даю Сашкові такого ляпаса, що у самої рука починає боліти. В кімнаті стає так тихо, наче всі одночасно перестали дихати. Я досі навпроти Саші, і, можливо, зараз він відірве мені голову. Не чекаю цього і, схопивши сумку, швидко залишаю кімнату. 

Біжу сходами вниз, а тоді на вулицю. Вдихаю прохолодне вечірнє повітря і… уявлення не маю, що робити далі. У кімнату я не повернусь, але треба десь ночувати. 

Є варіант набрати татуся. Він миттєво вирішить усі мої проблеми, але я не хочу цього робити. Хто завгодно, тільки не він. 

Розумію, що сидіти під стінами гуртожитку – не варіант, тому вирішую піти в парк. Зараз початок дев'ятої і там доволі багатолюдно. Деякий час гуляю алеєю і все думаю над тим, куди піти далі. 

Можна в готель, але за одну ніч там доведеться викинути велику суму, а я цього не хочу. 

Сідаю на лавку, коли ноги починають гудіти, і намагаюсь знайти якусь кімнату в інтернеті. Тут мене також чекає невдача. Все зайнято, і навіть найдорожчі варіанти. 

Розумію, що варіантів лише два залишається – повернутись у гуртожиток або спати просто тут. Навіть не знаю, що обрати, адже в кімнату, де залишилися всі мої речі, реально повертатися не хочу. 

– Привіт, красуне! Чому сумуєш? – по обидва боки від мене сідають незнайомі мені хлопці.

Одразу згадую, як до мене чіплялись у цьому ж парку минулого разі навіть на цьому ж місці. Тільки залицяльники цього разу інші. І Яна немає, щоб мене врятувати…

– Хлопця чекаю, – кажу перше, що на думку спадає.

– І що? Запізнюється? – регоче перший, наче в цьому є щось смішне. 

– Чи взагалі не прийде? – додає другий.

– Послухайте, я дійсно… – хочу пояснити, але несподівано один з них кладе свою лапу мені на плече. На мить завмираю, а тоді підскакую на ноги і навіть готова тікати.