Розділ 20

Ян

Відчуваю, як тремтить у моїх руках Ліза. Не знаю, від злості це чи від задоволення. Вона не відповідає на мій поцілунок. Мабуть, приголомшена і не знає, що відбувається.

Я сам у повній розгубленості. Мене розриває на шматки. Я заплутався – і це факт.

– Придурок! – Ліза не відповідає взаємністю. Вона відштовхує мене, наскільки у неї вистачає сил, і дивиться так, наче я – найлютіший її ворог. – Ти що собі надумав?! 

– Це був єдиний спосіб тебе зупинити, – кажу. Насправді я хотів її поцілувати, але поки що не буду в цьому зізнаватися. Знаючи запальний характер цієї дівчини, можу ще й по обличчю отримати. Або не по обличчю. 

– Чого ти хочеш? – питає якось приречено. – Знову будеш розповідати, що від тебе нічого не залежить? Ти залишив мене під воротами будинку власного батька! Залишив після того, як я заступилася за тебе перед ним!

– Пробач, – кажу, а вона голосно фиркає. 

– Пробач? Ти серйозно? – випалює. – Я тобі не вірю, Яне. Просто вдавай, що ми не знайомі. Так буде краще для нас обох. 

– А якщо я не хочу? 

– Це твої проблеми! – цідить і, штовхнувши мене в груди, йде у роздягальню. У мене є кілька секунд, щоб подумати над тим, що робити далі. Я не хочу закінчувати розмову ось так, тому хапаюсь за ручку дверей і відчиняю їх.

– Та що з тобою сьогодні? – Ліза стоїть без футболки і прикриває груди руками. – Я зараз закричу! 

– Хочеш, щоб сюди збіглися всі, кому не лінь? – питаю та усміхаюсь. І чому мені так подобається її дратувати? 

– Чого ти хочеш? – питає, зрозумівши, що я нікуди не піду. 

– Поговорити, – кажу. – Я піду, якщо пообіцяєш прийти на стоянку. Я чекатиму в машині. 

– Обіцяю, – бурчить. – Тепер ти звалиш? 

– Уже йду, – підморгую їй і залишаю роздягальню. Настрій стрімко піднімається, і я розумію, що все це завдяки їй. 

Йду в хлопчачу роздягальню і змінюю спортивний одяг на джинси та футболку. Не встигаю залишити кімнату, як до мене приєднується Дан. 

– І що це було? – невдоволено питає. 

– Ти про що? – вдаю, що нічого не розумію. 

– Ліза! Спочатку ти привозиш її до нас, потім динамиш, а тепер захищаєш! – перераховує Дан. – Може, визначишся нарешті, чого хочеш? 

– Я визначився, – кажу впевнено.

– І що? 

– Я хочу, щоб Ліза допомогла мені змінитися, – пояснюю. – Вона так впевнено говорить про те, що можна жити без грошей і опіки татуся. Мені стало цікаво, чи дійсно це так. 

– Чергова твоя перевірка? – фиркає Дан. – Татко розізлиться. 

– Завжди буде можливість зупинитися, – знизую плечима. – Хіба ти не хочеш стати самостійним? Так, гроші – це круто, але… дуже часто я почуваюсь маріонеткою, і це не надто приємне відчуття. 

– Ліза погодилася тобі допомогти? – цікавиться Дан. 

– Ще ні. У нас зустріч після пари. От тоді й поясню все. 

– Я з тобою піду. Думаю, варто спробувати. 

Розумію, що моя ідея Дана зацікавила. Що б він там не говорив про те, що готовий на все заради того, щоб догодити таткові, насправді це не так. Він також хоче свободи. А ще хоче довести татові, що вартий чогось більшого. 

Так, буде важко, адже ми все життя в іншому середовищі жили. Але, не спробувавши – будемо шкодувати. Зупинити все це можна буде будь-якої миті. Впевнений, татко пробачить чергові примхи синів. Залишилося найважче – переконати Лізу. 

Щось мені підказує, що вона може відмовитися. І матиме на це повне право. Після усього, що я зробив. 

Доведеться добре подумати, як її переконати, і деякі ідеї у мене вже є. 

– Вона точно прийде? – нетерпляче питає Дан, коли ми удвох чекаємо на дівчину біля моєї автівки. 

– Сподіваюсь, – бурчу. Всі наші одногрупники давно вийшли, а її все немає. Бачу її подругу Настю і вже збираюсь підійти до неї, але дівчина робить це сама… 

– Привіт, Яне! – вона дивиться на Дана і так широко усміхається, наче мільйон виграла. – Можна з тобою поговорити? 

– Про що? – Дан не поспішає пояснювати дівчині, що вона трохи помилилася…

– Про Лізу, – заявляє. – Насправді вона не така хороша, як ти думаєш. Ліза любить використовувати хлопців, а ще час від часу її забирає дорогезний Merfedes. Як думаєш, хто це може бути? 

– Як негарно, Настю, – втручаюсь уже я. – Ліза так віддано тебе захищала, коли Дан тебе кинув, а ти так просто обливаєш її брудом. 

– Зажди! Це ти Ян? – дівчина явно розгублена, але мені її зовсім не шкода. Взагалі не розумію, як можна так просто підставити свою подругу. Ще й ту, що готова була очі видряпати за вчинок Дана.  

– Ти облажалася, Настю, – хмикає Дан. – Думала, якщо зі мною не вийшло, то Ян тебе зацінить? Марні сподівання. Можеш валити!

Настя ображено фиркає і йде геть, а мені навіть шкода Лізи стає. І цю змію вона захищала…