Розділ 17

– Чого ти припхався? – питаю сердито, знову відчинивши двері. 

– Мила футболка, – хмикає, а тоді легенько штовхає мене назад і сам переступає поріг. Двері за його спиною зачиняються, і ми опиняємось у кімнаті удвох. – Ти тут живеш?

Ян зацікавлено розглядає моє скромне житло, а тоді йде далі і сідає на моє ліжко. 

– Може, поясниш, чому приїхав? Ми вже бачилися сьогодні, – кажу стримано, але насправді емоції мене просто розривають. 

– Хочу поговорити, – заявляє. – Кавою не пригостиш?

– Закінчилася, – бурчу. – Говори швидко і вимітайся. Скоро моя сусідка повернеться. 

 – Думаєш, вона не буде рада мене бачити? – дивується. 

– Яне, я не розумію, чого ти від мене хочеш, – злюсь і сідаю у крісло навпроти нього. Мені ніяково від того, що він бачить мене у його ж футболці, яку я так і не змінила. А ще уявляю собі, як зараз виглядаю, адже не встигла в порядок себе привести через непроханого гостя. 

– Я подумав над твоїми словами, – несподівано заявляє. – Хочу дещо змінити у своєму житті. 

– Що саме? – дивуюсь. – Ти повністю під контролем свого батька. Що він скаже, те й будеш робити. Хіба не так? Ти навіть у притулок поїхав лише тому, що він цього захотів! 

– Ти просто не розумієш! – хмуриться Ян. – Я звик так жити! Якби ти була на моєму місці, зробила б точно так само! Хто при здоровому глузді буде відмовлятися від грошей? 

Як добре, що Ян не знає про мого батька і про наші стосунки. Він однозначно назвав би мене ідіоткою. 

– Ти – точно ні, – кажу. – У тебе є гроші, але немає свободи вибору. От дивись! Якщо твій тато скаже, щоб ти одружився з дівчиною, яка йому подобається в ролі невістки. Ти зробиш це?

– Це доволі жорсткий приклад, Лізо, – хмуриться.

– Але ж можливий. Хіба ні? 

Мовчання Яна дає мені зрозуміти, що він вагається. Це ще нічого, адже я думала, що він без зволікань погодиться на цю пропозицію. З одного боку, мені його навіть шкода. Всі ці гроші, квартири, машини… Круто, звісно, але… якою ціною…

– Давай прогуляємось, – несподівано заявляє Ян і підводиться на ноги. 

– Не хочу! – також встаю. – Завтра знову пари. Відпочити треба!

– Тоді я нікуди не піду, – він знову сідає на моє ліжко, а я вибухаю від обурення. – Вибирай! 

– Зараз ти нагадуєш мені Дана! – злюсь. – А може, ти і є Дан? 

Хочу перевірити свої здогадки і наближаюсь до хлопця. Схиляюсь над ним, щоб в очі зазирнути, хоча добре пам'ятаю, що вони у нього синьо-зелені. Тільки-но переконуюсь, що це Ян, несподівано він хапає мене за руку, і я просто падаю у його обійми. 

Минає частка секунди – і я лежу на ньому, а він – на моєму ліжку. Ну а далі ще більший шок, тому що в кімнату заходить Настя. 

– Що тут відбувається?! – її голос змушує мене спробувати піднятися, але Ян, зараза така, не відпускає. 

– Не поспішай, – задоволено либиться Ян, а мені кортить його придушити. 

– Лізо, чому ти з Даном? – кричить Настя.

– Це Ян!

– Я Ян! – каже хлопець. 

– Ян? – Настя явно шокована. Та що там говорити, я сама не розумію, як бути далі. – Ви що, разом? 

– Разом! – відповідає за мене Ян, а тоді відпускає. – Бачиш, Ліза носить мою футболку. Ну хіба це не кохання? 

Вираз обличчя Насті зараз треба бачити. Впевнена, що у мене він не кращий. 

Швидко підводжусь на підлогу і намагаюсь вигадати пояснення словам Яна. Та коли його лапа лягає на моє плече, бажання вбити його досягає критичних масштабів. 

– Чому ти не сказала? – хмуриться Настя. – Як давно ви разом?

– Лізо, ти тут з подругою поговори, а я в автомобілі тебе почекаю, – заявляє Ян і нарешті дає мені спокій. – Футболку можеш не змінювати. Мені подобається, як ти в ній виглядаєш. 

Ян таки йде, гримнувши дверима, а я стою навпроти Насті і не знаю, що їй сказати. А взагалі-то, я що, зобов'язана ділитись з нею особистим? Вона ж не розповідає, з ким гуляє і де проводить свій час! 

– Ти дійсно з ним? – питає невдоволено. – Я тебе не розумію, Лізо! Сама говорила, що від цих братів треба триматись осторонь, а тут ви разом. Ти навмисне це зробила, щоб у мене не було шансів з Яном? 

Зітхаю і йду до шафи. Не хочу йти з Яном нікуди, але краще вже з ним, ніж слухати невдоволення Насті. 

Помічаю серед речей футболку, яку залишив Дан. Я відіпрала пляму, і тепер вона як новенька. Беру її в руки – і ідея в голові з'являється миттєво. 

Ян добряче підставив мене сьогодні. Як я можу відмовити собі в задоволенні позлити його? 

Настя так і залишається без відповіді, а я одягаю футболку Дана, джинсову спідницю, а на ноги – кеди. Впевнена, що Ян одразу її впізнає. Дуже цікаво, якою буде його реакція. 

Поки йду сходами вниз, зустрічаю Сашу. Він якраз піднімається догори, і, коли його погляд зупиняється на моїх ногах, а тоді піднімається до футболки, брови здивовано підстрибують. Він одразу розуміє, що футболка на мені чоловіча, а може навіть, здогадується, чия саме…